Творчий потенціал людини як головний фактор розвитку культури

Н.І. Череповська, Інститут психології ім Г.С. Костюка АПНУ, Київ

Загальні тенденції розвитку європейської культури в епоху постмодерну, коли протиріччя між ідеями гуманізму та наслідками науково-технічного прогресу обумовлюють необхідність виходу на соціальну арену нової людини — людини Творчої, здатної розв’язувати будь-які проблеми: від подолання екологічної, енергетичної, економічної кризи до демократичних перетворень суспільства та повноцінної самореалізації кожної особистості.

Творчість є загальною умовою як розвитку еволюції, так і розвитку особистості (Ф. Баррон, 1994), є механізмом взаємодії певних систем, яка призводить до розвитку, до нового (Я.О. Пономарьов, 1976). Від природи кожна людина має різноманітні можливості, обумовлені анатомо-фізіологічними особливостями організму та певними властивостями психіки. Але крім цих заданих ресурсів, кожна людина в певній мірі наділена і творчим потенціалом — здатністю до створення нового. Обов’язкова наявність творчого потенціалу детермінована стійкою мінливістю навколишнього середовища і динамічним характером існування людини у зовнішньому світі. Передумови творчого потенціалу можна спостерігати вже в явищі «випереджуючого відображення», коли організм здатен відчувати, передбачати події, що відбувалися раніше і мають повторитися, в явищі адаптації як механізму пристосування до зовнішнього світу шляхом змін на морфологічному й функціональному рівнях, на рівнях інстинкту та поведінки, на рівні мислення.

Адаптація у вигляді опосередкованого пристосування шляхом винахідництва, конструювання (одягу, житла, знарядь праці та полювання), перетворення оточуючого (вирубка лісів в процесі первинного землеробства) вже, по суті, є творчою діяльністю або «адаптаційною творчістю». Продукти саме такої творчої діяльності є початком народження матеріальної, практичної культури людства.

Задовільнення базових потреб нижчого рівня стає передумовою актуалізації потреб вищого, духовного рівня (А.Г. Маслоу, 1997). Реалізація вищих потреб здійснюється завдяки перетворенню психологічних потреб (релігійних, естетичних, моральних) на зовнішні явища, наприклад, в художні образи різних видів мистецтва (часового, просторового). Художні образи як результат, насамперед, духовної роботи людини, що втілені в танок, співи, музику, у візуальні образи, в літературно-поетичні, пластичні та ін., стають продуктом «творчості духовної», пізніше — творчості самовираження особистості. Саме цей вид творчої діяльності лягає в основу духовної культури, однією з форм прояву якої є мистецтво. Іншою формою прояву духовної творчості можна вважати філософські ідеї, науку, що втілюються в понятійних або образних системах знань, уявленнях людини про світ, про саму себе.

Але розвиток культури в усіх її аспектах завжди супроводжувався й іншим видом творчості — руйнівним. Перетворюючий (точніше, «змінюючий») за суттю й деструктивний за змістом, цей вид творчості призводить до руйнування існування як світу природи, так і світу самої людини. На противагу основному принципу східних філософсько-естетичних систем (чань, дзен), за яким творчість не сумісна із злом (Є.В. Завадська, 1977), європейська думка останнього часу виокремлює саме поняття «деструктивної творчості». В загальних рисах цей термін визначає перетворюючі дії людини, що мають руйнівний характер і спрямовані на реалізацію, починаючи від воєнної, кримінальної, аморально спрямованої діяльності до спотворення і знищення природи, прямого чи опосередкованого нанесення фізичної або психологічної шкоди іншій людини/людям. Хотілося б зауважити, що така діяльність також призводить до «перетворення», до «нового», але трактування її в плані саме «творчої» є доцільним лише в аспекті досліджень психології творчості. В культурі європейського типу (на прикладі розуміння творчості східними культурами як єдності естетичного і етичного), на нашу думку, також не може бути дилеми щодо ймовірності «позитивного» чи «негативного» у творчій діяльності людини. Але навіть усвідомивши творчість лише як позитивне явище, виникає проблема визначення межі моральності/аморальності здійснення тієї чи іншої перетворюючої діяльності, і визначення того, хто саме має визначати міру.

Отже, ми вважаємо, що розвиток культури в її широкому розумінні та суспільства в цілому здійснювався завдяки реалізації творчого потенціалу людини як реалізація трьох видів мотиваційно детермінованої творчої діяльності: адаптаційної, духовно спрямованої та руйнівної. Але сьогодні домінування творчості руйнівного типу, говорячи метафорично, підвело цивілізацію, культуру до краю прірви у небуття. Тому творчий потенціал людини як систему психогенетичних та психологічних якостей, як можливу здібність до здійснення творчих дій, продукування творчих стратегій, тактик в процесі творчої діяльності, що призводить до винаходів, відкриттів, до нових ідей, художніх образів, як здатність до здійснення творчої діяльності в цілому (В.А. Моляко, 2005), необхідно не лише своєчасно виявляти, а й стимулювати розвиток з метою його ефективної реалізації. Вкрай важливим у цьому виховному процесі є саме спрямування творчої особистості на адекватні світоглядні позиції, на оновлення гуманістичних ідеалів й подальшу грунтовну розробку екзистенційних проблем існування людини та розвиток її екологічного мислення.