У ПОШУКАХ ПОЯСНЕНЬ

О.Сом-Сердюкова, ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАНУ, Київ

Формулювання основної ідеї даного матеріалу та його подальше обгрунтування мало досить тривалий термін «збирання думок». Проте імпульсом та остаточним власним переконанням у можливості обговорювати проблему, як роль та місце теми природи у сучасному образотворчому процесі, стала виставка Тетяни Яблонської, що відкрилася у квітні цього року у Національному художньому музеї України.

Категорія краси, як вірний супутник та обов’язковий атрибут, постійно супроводжує мистецтво. Проте, при константній природі наявності самої цієї категорії у мистецтві, її етичні, естетичні, моральні та стильові ознаки протягом сторіч притерпіли кардинальні зміни. Непорушним залишився факт обов’язкової наявності цієї категорії. І тут досить актуальним бачиться питання еволюційних змін у перенесенні категорії краси з суб’єкту на об’єкт у варіанті — з людини на природу. У цьому процесі, розглядаючи його в історичному зрізі, простежується циклічність повторень. Так, у періоди розквіту антропоцентричної свідомості, значення теми природи (у даному контексті ми навмисно уникаємо терміну пейзаж) значно зменшувалося, та навпаки у кризові періоди розвитку суспільства, формування чи занепаду тієї чи іншої формації, значно підви­щувалась роль означеної теми.

Коли тема природи в образотворчому мистецтві була виведена зі сфери символів та алегорії, почались перші несміливі спроби її реалістичного тлумачення і саме розвитку пейзажного жанру. «Взглянем теперь на всемірный мір сей как на увеселительный дом въечнаго, как на прекрасный рай из безщетных вертоградов» — ці слова філософа пантеїста Григорія Сковороди є досить виразним зразком бачення краси природи, як райської ідилії, а не як земної гармонії. Проте, у європейській свідомості, починаючи з ХVII ст. все активніше звучить думка на користь оспівування краси земної, як реальності.

Поступово, з заглиблення кризи людини у власних стосунках, як в нутрі соціуму, так і стосунками соціуму з природою, що все частіше проголошується, як зовнішнє середовище, що дуже коротко, влучно та образно означив Поль Верлен: «И в сердце растрава,

И дождик с утра» — тема природи набуває все більшого значення.

Коректно поводячись з історією, слід зазначити, що у ХІХ ст. в ієрархії жанрів образотворчого мистецтва пейзаж посідав поважне місце, проте його роль у порівнянні з побутовим жанром та портретом, була незрівнянно скромнішою.

       У ХХ ст., коли поступово у масовій свідомості формується думка, що людина є дуже недосконалим творінням, тому таким є і світ, що вона творить навколо себе, що за ідеєю Ериха Фромма формулюється своєрідна модель, як «можливість побороти свою природу за допомогою творчості, без примушення людини до руйнування реальності і поклоніння ідолам». Зробивши досить побіжний аналіз пластичних трансформацій та привнесених у мистецтво різноманітних ідей-концептів, не важко помітити, що переважна більшість з них торкається саме теми-проблеми-форми-кольору, що йде від спроби зазначити змінені позиції та оцінки місця й образу людини. І тут доречними є терміни трансформація, руйнація, дифузія.

       У даному випадку, хотілось би звернути особливу увагу на те, що наприкінці ХХ ст. у суттєво зміненій системі реалістичного мистецтва, найбільш життєстійким та життєспроможним виявився саме жанр пейзажу. Оговоримо одну деталь, що висновок зроблено на підставі досить локальної художньої ситуації Києва. В даному випадку навмисно утримаємося від згадування конкретних прізвищ художників, де бачення теми природи окреслюється досить розбіжними індивідуальними манерами та виходами власне за самі межі пейзажного жанру та переходом у абстракцію, проте рефлексія теми простежується досить часто.

Феномен поширення на даному етапі теми природи та, зокрема, плідний розвиток пейзажного жанру, що несе, дозволимо собі припустити, з усієї залишеної течії реалістичного живопису, найбільшу мистецьку вартість, безсумнівно потребує детального вивчення не тільки з позицій мистецтвознавчої науки, а й у соціально-культурному аспекті.