ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНУ
вул. Данила Щербаківського, 9А
Київ/Нивки
- Вінниця
- Дніпро
- Запоріжжя
- І.-Франківськ
- Кам'янець–Подільській
- Київ/Нивки
- Київ/Поділ
- Львів
- Миколаїв
- Одеса
- Полтава
- Харків
ПІДТРИМУЄМО УКРАЇНУ
вул. Данила Щербаківського, 9А
Київ/Нивки
Умови можливостей та обмежень людської креативності: до специфіки постмодерної доби
Л.Н. Гармаш, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ, Київ
Перефразуючи знаменитий соловйовський вирок щодо Ніцше, можна сказати, що постмодернові «,не пощастило: йому судилося стати популярним»,. Тим самим численні лави бажаючих присягнути йому на вірність почали невпинно розмивати усіляку можливу окресленність його меж, підтягуючи під його «,патронат», все нові й нові царини змістів. Оскільки причетність до постмодерну є ознакою сучасності та своєчасності, подібна експансія поняття відбувається всякий раз, коли в рамках названого маємо справу з динамічним співіснуванням фактуальної, теоретичної та ідеологічної компоненти.
Справу, однак, було зроблено: врешті решт ми постали перед проблемою деідентіфікації самого поняття. Тому актуалізується завдання заново інвентаризувати і спробувати переосмислити всі основні атрибуції, що їх заведено приписувати постмодерновій ситуації.
І в першу чергу тут треба відзначити, що цей самий славнозвісний постмодерн, який хрестоматійно визначають через загрозливе префіксальне нагромадження «,делегітимації метанарації»,, сам себе ідентифікує з Провідником, Психопомпом —, зі світу індустріального до інформаційного: Харон, що причаївся на «,другій хвилі»,, вичікує як досвідчений серфінг-маневрист, коли його підхопить й піднесе «,хвиля третя»,. Отож, сам постмодерн наполягає на тому, що він є Посередник, міст, поводир, добровільний Сусанін сучасної культури. Куди ж, однак, він нас намагається провести? На пошук чого ми спрямовані?
Звідси виростає наскрізна проблема, яка від початку несе в собі зародок постмодерну —, так би мовити, постмодерн-породжувальна —, проблема Іншого. Інше виступає перед нами в безлічі машкар: Інше —, це таїна, Майбутнє —, це Інший, У смерті ми маємо справу з абсолютно Іншим, Чоловік стикається з жінкою як з чимось абсолютно інаковим. Їхня зустріч не є змішуванням. Патетика кохання й полягає в цьому нездоланному дуалізмі —, Інший не перетворюється на об'єкт, Інший завжди вислизає, зберігаючи свою ідентичність. Але ж на якому «,шляху», можна «,зустрітися», з Іншим, або —, за Левінасом —, «,як знайти Іншого»,? Очевидно, що це вимагає принципової демоногізації та деієрархізації свідомості.
Встановлення світової поліцентричності, «,мультиперспективи», бачення вимагає процедури децентрації —, саме на цьому наполягав постструктуралізм як безпосередній попередник, «,передтеча», захоплений позаструктурними елементами будь-якої структури, її маргіналіями, що створював умови можливості виникнення постмодернізму, адже «,магістральні шляхи», старіють і вмирають, натомість залишаються жити маргіналії —, у випадку з текстами,—, саме те, чому той чи той автор не приділяв ніякої уваги,—, його випадковості. (Додати б, що така ситуація, крім усього іншого, породжує проблему відповідальності митця за свої теми-«,попелюшки»,, витіснені ним «,на поля», своєї творчості, зневажені і покинуті ним.)
Ламкою ієрархії цінностей довершено розпочату модерном низку антиієрархічних революцій. Невипадково так прижилася (з легкої руки М. Ямпольського) щодо визначення постмодерну метафора «,ігор на площині», (як тут не пригадати культової пісні «,Акваріуму», —, «,Мы стояли на плоскости с переменным углом отраженья»,). Мається на увазі відсутність будь-якого ієрархизму у сприйнятті, здавалося б, принципово різних культуроутворень, абсолютно мирне співіснування елементів «,класики», і «,попси»,, нескінченна перетасовка всіх часів з усіма широтами на одній горизонталі. І головне —, спростування принципу «,третього не дано»,, відкидання закону «,або —, або», на користь всеядному «,і, і»,. Таким чином десакралізовувалася проблема людського Вибору, неминучості жертви. Так Борис Парамонов у своєму знаменитому публіцистичному «,Что такое постмодернизм?», стверджував, що питання «,Що краще: написати «,Або-або», чи одружитися з Регіною Ольсен?», є релевантним тільки для модернової людини —, для постмодерної: звісно, і одружитися, і написати»,. Трагічність світу скасовується як анахронізм.
Проте наведений принцип «,і,і», —, не має нічого спільного із діалектичним подоланням протилежностей. Це ажніяк не інтенція синтези —, навпаки, це принципова легітимація еклектики, яку можна вважати ще одним з невід'ємних атрибутів постмодерну. Постмодерн не жадає жодного сполучання непоєднуваного, знаменитого coidentia oppositorum, про яке так натхненно йдеться в текстах Мірча Еліаде як про глибинну трансцендентну спрагу міфічної свідомості. Континуальність —, не постмодерна чеснота. Його влаштовує мікс, коллоїдний розчин, повна гетерогенність, «,нерозмішаність»,, складеність. Він виправдовує і підносить принцип колажу.
Так, славнозвісне «,децентрування», суб'єкту, розчинення меж поняття тексту, ерозія віри у «,великі метаоповіді», (легітимуючі, об'єднуючі та «,тоталізуючі», уявлення про сучасність) звело всю комунікацію до вільної гри означників та породило картину «,універсума текстів»,, в якому окремі тексти до нескінечнності посилаються один на одного та на всі одночасно, оскільки вони усі разом являють лише частину «,всезагального тексту»,, котрий у свою чергу завжди співпадає із вже «,текстуалізованою», дійсністю та історією. Загалом «,оповідання історій», (stories) —, одна з головних міфологем постмодерна, адже все, що репрезентує себе як існуюче, може бути засвоєне свідомістю тільки через посередництво розповідної фікції, вигадки, іншими словами, світ доступний та відкривається людині лише у вигляді історії, розповідей про нього (наприклад, фізики, «,розповідають історії», про ядерні частки). Відтак, кінцева мета філософії, яку розуміють літературно,—, надання завершеності «,знанню»,.
А проте, хоч би як намагатися вчергове розчинити людину —, цього разу в тексті, факт лишається фактом: суцільне відкидання метанаративів оголює екзистенцію і надає їй статусу першоджерела сенсів і цінностей. Ліберально-демократичні цінності доведено до радикалізму тим, що прирівняно до будь-яких інших.
Цей стан, відбиттям якого є сучасний постмодерн, є пороговим, є симптомом проходження «,крапки біфуркації»,. Невипадково браму ХХ сторіччя зачиняє фільм «,Матриця»,: ідея світу як «,розгорнення моєї свідомості»,, такого собі «,продуктивного соліпсизму», стає з елітарної гіпотези диваків-філософів надбанням масової свідомості. «,Віртуальні», утвори, реальніші за саму реальність, персонажі, що стали персонами і тим уможливили досяжність абсолютного взаєморозуміння творця й творіння —, ось стихія, з якою вже намагається гратися постмодернова людина. Проте, які ж світоглядні експлікації випливуть з цієї грайливої інтенції деміургів незалежних світів?