Врахування статевої детермінанти у виховному процесі в контексті загальнолюдських цінностей

Л.Мазур, Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України, Київ

Традиційно навчально-виховний процес сприймається як жорсткий процес соціалізації чоловіка як панівної особи та жінки як маргинальної. Наукове обгрунтування виховних систем відбувалося на засадах логоцентризму «чоловічого забарвлення». Виховним діям підлягала абстрактна ідеальна безстатева особа.

Представники комунікативної етики на місце трансцендентального суб’єкта поставили суспільство («самоконституючий рід») (К.Апель), парадигмою всезагального досвіду визнали абстрактно-висловлене ідеалізоване майбутнє як контрафактичне (ніби існуюче), вважають, що лише «ідеальна мовленнєва ситуація» (Ю.Габермас) може сприяти витворенню морально-практичних нормативів. Незважаючи на те, що комунікативна етика репрезентувала поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної — філософії комунікації (А.Єрмоленко), все ж «взаєморозуміння» сприймалось як комунікація ідеальних безстатевих осіб. Лише внаслідок постмодерністської деконструкції («повернення людині тіла») та афектованої феміністсько-гендерної навали класична парадигма зазнала кардинальних змін — відбувається онтологічний та антропологічний поворот у філософії та психології. Місце ідеального, уніфікованого, статево-індиферентного суб’єкта поволі займає концепт тілесності у всій його статевій визначеності. Слушне зауваження Р.Лейнга, що «деперсоналізація в теорії, яка претендує бути теорією особи, так само хибна, як і деперсоналізація шизоїдом інших людей, і не меншою мірою, в кінцевому рахунку, є інтенційним актом. Така реіфікація, хоч і провадиться «заради науки», дає хибне «знання».

Спроби пошуку нової ідеологічної доктрини в «форматі» філософського дискурсу не виходять, поки що, з орієнтації на усталені соціокультурні константи і на абстрактну безстатеву особистість. Щодо соціуму, то виявилося, що коли розпадаються об’єднувальні цінності вищого порядку, тоді актуалізуються нижчі, останні — етнічні. Відбувається відродження / виродження етнічних атавізмів у просторі відчаю, страху та агресії (О.Донченко, Ю.Романенко). В царині ідеології відбуваються реконструктивні / деструктивні зміни: вивчається не історія етносів, не українознавство, а метод, яким висвітлюються «найскладніші» проблеми бут­­тя — кордоцентризм, який «притаманний тільки українцям». Порівняймо: «Русская идея — есть идея сердца(...). Вот главный источник русской веры и развития культуры» (І.Ільїн).

Коли ж мова йде про гуманістичне вивищення людини, про прагнення до ідеалу бездоганної людини, то це обов’язково пов’язують з «атеїстичним нігілізмом». Швидко і легко відкинувши задогматизовану теорію К.Маркса, лякаючи один одного симулякром: «Культура, не обмежена ніякими релігійно-нормативними рамками, є найбільшою спокусою і найбільшою небезпекою для сучасного світу,» — поквапливо здійснюють перехід від стану епігонів до неофітів. Начебто не було ні хрестових походів, ні полювання на відьом, ні списку заборонених книжок, ні «здобутків» другої світової війни, ні сучасного миру і порозуміння між релігіями та конфесіями. Не звертаючи увагу на те, що принцип апостола Павла: «Немає чоловічої статі, ані жіночої,— бо всі ви один у Христі Ісусі!» так і не став справжнім правилом життя, і ставлення до жінки в релігії залишилося докорінно відмінним, ніж ставлення до чоловіка — піддаються шаленому тиску церкви за право виховувати (промовиста формула: «Всі ви один у Христі» — чол.рід).

Відомо, що буття вільної людини може бути буттям по-свободі — за умови, коли не втрачене критичне ставлення до власної життєвої стратегії, не втрачена ясність свідомості.

Фемінізм (радикальне крило) в запалі «нищівного подолання» (В.Табач­ковський), «гордо кокетуючи перед прірвою» (О.Донченко, Ю.Романенко) згоден говорити не про себе (жінок), а затято стверджує, що вони такі ж самі, як і чоловіки, з настирливою впертістю воює за створення умов для функціонування «без­статевого» жіночого тіла (О.Гомілко). Екстраполюючи те, що у психофізіології називається «схемою тіла» на ментальну сферу можна стверджувати: людина, яка втрачає «схему тіла», невротизується, а суспільство охоплює пошесть психозів (І.Кон). Якщо О.Конт відмовляв психології в науковості, Е.Дюркгейм рішуче відділяв соціологію від біології та психології, то М.Мосс розробляє філософську-антропологічну концепцію «триєдності» людини, звертає увагу на відмінності рухів тіла в залежності від статевовікових характеристик, М.Бахтін — на такі ж характеристики мови. Згідно з А.Маслоу, саме актуалізація людини здійснюється за певних соціальних умов, але парадоксальним чином становленню таланта людини сприяють «нижчі поверхи» структури якостей людини. Неврахування цих базальних чинників — прямий шлях до неврозу.

Науково необгрунтована і неосвоєна ідеологія «емансипації та рівності» здійснює революційно-підривну роботу по руйнуванню сім’ї. Найхарактернішою рисою сьогодення українського соціуму є обвальна криза сімейного побутування.

Незважаючи на те, що навчально-виховний процес набуває загрозливо переважаючого фемінного характеру, комфортності, гармонійності стосунків в школах не спостерігається. Навпаки — психогенний вплив відчувають не тільки хлопці, але й дівчата. Але не тільки превалювання жіночого начала призводить до дисгармонійності. Сама структура навчально-виховного процесу при уніфікованому змісті і методах, індиферентних до статевої константи, спричиняє «виховання» дисгармонійної/невротизованої особистості. Відомо, що дитинству притаманна «тотальна єдність духовного і тілесного» (О.Гомілко), дисгармонія якої провокує девіантну поведінку. Тілесним проявом (флеш-імідж) надається надзвичайно велике значення (особливо у підлітковому та юнацькомі віці).

Дуже часто причиною нестійкості, збуреності соціально-психічного клімату в класі є асинхронія та гетерохронність перебігу етапів онтогенетичного розвитку (пубертатний період).

У 1965 р. В.А.Геодакян запропонував концепцію, згідно з якою диферен­ціація статей є результатом спеціалізації живих організмів за двома аспектами еволюції: збереження та зміни генетичної інформації. Жіночій статі властиві філогенетична ригідність та онтогенетична пластичність, а чоловічій статі — філогенетична пластичність та онтогенетична ригідність.

А.С.Кочарян в роботі «Личность и половая роль (симптокомплекс мас­кулинности/фемининности в норме и патологии)» теж звернув увагу на невра­хованість дипсихізму у навчально-виховному процесі.

Для уникнення/зменшення невротизації в школі, виховання має здійс­нюватися по розмежуванні жіночої та чоловічої моделі поведінки. Жіноча модель — проприіндукована — це потреба втілення бажань, що залежать від внутрішнього гормонального фона, чоловіча — сенсорноіндукована — це наявність зацікавленості до оточуючого середовища, яке сприймається органами відчуття. Крім того, гармонія розвитку залежить від характеристик головного мозку. У жінок на першому плані — емоційна сфера, яка залежить від розвитку підкорки/підсвідомості, у чоловіків, перш за все, від розвитку кори/свідомості (Ж.Делякур). Крім того, чоловіки більш «однопівкульні», у жінок — більший зв’язок між півкулями (В.Аршавський, В.Ротенберг). Неврахування статевих і статевовікових характеристик призводить до дисгармонії, навіть на рівні імунітету.

Отже, в новій освітянській парадигмі при орієнтації на загальнолюдські цінності має бути врахований концепт маскулінності/фемінінності як детермінантна структура особистості.