Втілення ідеалів модерну у пошуках українських  театральних художників кінця ХІХ — початку ХХ ст.

О.Пинда, Київський національний університет культури і мистецтв

Модерн кінця ХІХ — початку ХХ ст. був особливим стилем. Вимагаючи абсолютної новизни, мав на меті перетворення людського життя за законами мистецтва і краси. В той же час, протиставлення прозі дійсності прекрасного світу минулих епох, було джерелом ретроспективних тенденцій в культурі. Проблематика мистецтва модерну зосереджена навколо кардинальних ідей стилю — синтезу мистецтв та органічності. Його вирішальна особливість — естетизація протиріччя як такого, найбільш повно втілила стиль, як художню картину сприйняття людиною світу і свого місця в ньому.

Ідея театральності, великого впливу якої зазнало мистецтво доби, втілювалася у пошуках поетів і музикантів, художників і скульпторів. Збагатила вона і театральне мистецтво, поставивиши питання про художню цілісність, синтез, гармонію всіх елементів вистави. Найвагоміші результати образотворчого мистецтва доби у найбільш сконцентованому вигляді виявилися у театрально-декораційній творчості.

Привнесення в оформлення вистав естетичного начала зароджувалося у 1880-ті роки в діяльності художників опери С.Мамонтова, в експериментах по оформленню символістських п’єс у театрі Л.По. На відміну від сценографії російскої та французьської, українська сценографія постала не так швидко.

Першим важливим фактором становлення театрально-декораційної справи на Україні стала поява значної кількості художників, які працюють саме для театру. Серед них: Зазимовський, який працює в трупах Гайдамаки і Суходольського, Карпенко — у товаристві Скалевського, Нурищенко, Костовський — у товаристві Сабініна, Бутов — у товаристві Левицького.

Театрально-декораційною справою зацікавлюються живописці. М.Пимо­ненко оформлює виставу «За двома зайцями» 1898 р. у театрі М.Старицького, а С.Васильківський — «Гандзю» в об’єднаній трупі Саксаганського та Садовського. Декораційною справою у харківській і київській опері опікується С.М.Евенбах. Його оформлення опери «Валькірія» — суворий пейзаж із рожево-червоних скель та блакитних гір вдалині. Виразна кольорова гама рожево-вишневих та синьо-коричневих кольорів. У декораціях до «Короля Лагорського» попри фантастичність казкового палацу та саду біля нього, вплив імпресіоністичного живопису відчувається і в зелено-синьо-жовтому поєднанні кольорів і в техніці ескізу виконаного аквареллю.

Декоративність стилю модерн, намагання візуального поєднання сценографії і костюмів акторів характерізують роботу визначних художників «львівської сецесії»: Ф.Вигживальского, Ю.Водинського, С.Дембіцького, О.Лушпинського, М.Ольшев­ського, К.Сіхульського, С.Яновського. Розпис завіс невеличких львівських театрів М.Ольшевського та Ф.Вигживальського втілюють ідею синтетичної завершеності, синтезу мистецтв у творі театрального мистецтва.

Яскравим взірцем виконаним у стилі модерн стала завіса театру Садовського у Києві розписана І.Бурячком. На фотографії, яка зберіглася до нашого часу, декоративно трактований пейзаж займає приблизно 1/12 площі завіси, вся інша площа переповнена зображенням стилізованого орнаменту, розташованого таким чином, що його можна трактувати як зображення куліс та падуг, а краєвид з дівчиною — як сцену з української вистави. Таким чином, можна говорити про намагання вирішити питання візуального поєднання сцени та глядацької зали. Оформлення І.Бурячком вистав «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Зачароване коло», «Вій», «Сава Чалий», «Камінний господар» у театрі М.Садовськього зробило його співавтором постановок, стало початком образотворчої режисури в українському театрі.

Значний внесок у набуття декораціями художньості зробив художник В.Кричевьський. Прийнято вважати, що він привніс на українську сцену історичну достовірність. Але для нас є важливим те, чим був викликаний цей принцип подачі сценічного середовища. Дослідник української старовини В.Кричевський не тільки копіював старовинні орнаменти та елементи давньоукраїнської архітектури, але й намагався створити на їх основі новий, опосередкований стиль «українського модерну». В ескізах костюмів до «Богдана Хмельницького» та «Уріеля Акости» спостерігаємо як історчну так і декоративну стилізацію.

Новим словом в українській сценографії стала робота М.Бойчука в «Молодому театрі». Принцип використання сірих сукон та суворої графічної гами чорно-білих кольорів в оформленні вистави «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» відповідала не тільки дидактичності та відстороненній символіці п’єси, але й тогочасним пошукам європейської сценографії. Знаковий характер оформлення «Молодості» М.Гальбе виявився у конфігурації предметів на сцені, акцентуванні типових ознак міщанського інтер’єру, а стилізація середньовічної мініатюри знайшла втілення у «Йолі» Жулавського.

Продовженням відкриттів театральної стилізації стали роботи визначного українського сценографа А.Петрицького. Яскрава декоративність вистави «Затоплений дзвін», умовність та іронія над стилізацією у «Горі брехунові», використання станків та сукон в «Інсценізації шевченківських віршів», фронтальність композиції «Царя Едіпа» свідчили не тільки про талант цього митця, але й про використання досвіду попередників. У цих роботах нові принципи сценографії дали своє вирішення проблеми синтезу, яка була поставлена перед мистецтвом модерну.

Пройшовши еволюцію від байдужого фону до синтезу сценічної картини з композицією вистави українська сценографія набула художньості та органічності. Характерними принципами нової сценографії стали:

·      візуальний зв’язок сцени та глядацької зали,

·      розділення сценічного простору фронтально на ігровий та фоновий план,

·      фронтальна побудова мізансцен,

·      декоративність і стилізація як принцип візуального поєднання елементів сценографії та акторської гри,

·      живописне втілення драматургічної теми вистави,

·      синтез компонентів дії у єдиній виставі-картині.