Витоки природи творчості Олександра Сорокіна, одного з провідних майстрів форми в українському фарфорі XX ст.

К. Ступакова, Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури

В поточному році виповнюється 90 років з дня народження непересічної особистості та художника-фарфориста, якого майстри-фарфористи старшого покоління та народні «майстрині-петриківчанки» шанобливо величали не інакше як «український китаєць» та «батько українського радянського фарфору». Йдеться про Олександра Дмитровича Сорокіна, художника-фарфориста, чия творчість по суті визначала характер форми та почасти декору виробів київського кераміко-фарфорового заводу в означений період, але в силу ряду об’єктивних та суб’єктивних причин і до сьогодні фактично залишається висвітленою не до кінця.

Окремі спроби заповнити даний пробіл мали місце з боку В. Могилевського (незакінчена монографія) [1], а також ряду дипломників НАОМА (Школьна О.) [2]. В той же час, не вдаючись до детального аналізу творчості (це тема окремої розвідки), варто зауважити, що саме постать О. Сорокіна як художника може служити яскравим прикладом синтетичного поєднання професійних вітчизняних, європейських, світових традицій із традиціями народного мистецтва. На цьому неоднозначно наголошували нині, на жаль, вже покійна народна художниця України Лідія Мітяєва, сучасні майстри форми фарфору старшого покоління Ярослава Козлова, Галина Калуга та одна з найстаріших майстринь-«петриківчанок» Ганна Павленко-Черниченко.

При цьому слід зауважити, що саме Олександр Дмитрович в «петриківку» «не пішов», залишаючись вірним класичним традиціям східного та європейського фарфору. Але саме за твердим переконанням названих нами майстрів він був одним із тих, хто допоміг дати «путівку в життя» «петриківці» в українському фарфорі, створюючи форми саме «для петриківки».

Сьогодні з відстані часу петриківський розпис у фарфорі 60-х — 80-х рр. XX ст. оцінюється діаметрально протилежно — від різкої критики до хвалебних реляцій, не вдаючись до детальних коментарів (час розставить свої крапки над «і»). Вважаємо за потрібне стверджувати, що петриківські розписи у фарфорі — явище, яке увійшло в історію вітчизняного професійного та народного декоративно-ужиткового мистецтва і посіло належне місце в українському мистецтвознавстві.

Роль у цьому процесі О. Сорокіна, який, можливо, і сам цього не усвідомлював до кінця, без перебільшення велика. На цьому аспекті варто зупинитися докладніше. Загальновідомо, що витоки петриківського розпису беруть свій початок від стінопису, де білий колір є «рівноправним» з іншими. Отже, монументально-лаконічні та декоративні форми петриківського рослинного орнаменту в разі їх перенесення на сферичну робочу поверхню фарфорових виробів 50-х — 70-х рр. XX ст. потребували створення відповідних форм. Якщо взяти до уваги, що означений період певною мірою можна назвати «перехідним» (традиції «сталінського класицизму-ампіру» — захоплення конструктивізмом — інтерес до національного мистецтва), то «реальне втілення «петриківки» у фарфорі потребувало розробки та створення якісно нових фасонів та форм посуду, що, з одного боку, були б адекватними своєму часові, а, з іншого боку, зберігали б національну своєрідність українського фарфору, не кажучи про індивідуальний творчий почерк майстра.

За словами Г. Калуги, Я. Козлової, О. Сорокін був саме тим художником, який розробив та втілив на практиці форми монументальних напільних та подарункових ваз, тарелів, блюд, що завжди відзначалися розумінням «природи» фарфору, а водночас були глибоко національними. Не випадково елементи петриківського розпису лягали на них бездоганно, про що свідчили як критики, так і колеги О. Сорокіна по цеху.

Існує ще один аспект, про який вважаємо за потрібне нагадати, а саме: свідчення однієї з найстаріших «петриківчанок» Г. Павленко-Черниченко. Вона, зокрема, у приватній розмові стверджувала, що Олександр Дмитрович Сорокін (поза очі на Київському художньо-керамічному заводі його любовно називали «Мітріч») [3] був для них справжньою школою майстерності. Наскільки це відповідає дійсності, можемо судити з творів майстринь петриківського розпису з числа тих, які були залучені до розпису фарфору на КЕФЗ, що знаходяться в постійній експозиції Державного музею українського народного декоративного мистецтва (сестри O. та Г. Павленко, О. Жникруп та ін.), а також у його фондах і, зокрема, робіт самого Сорокіна.

Вважаємо, що подібне явище значною мірою стало можливим не тільки тому, що О. Сорокін зумів вдало синтезувати і втілити в життя принципи професійного та народного мистецтва, але й творчо розвинути означені засади одного зі своїх вчителів, відомого українського графіка, кераміста і педагога М. Жука. Про це досить переконливо довели в своїх наукових розробках кандидат мистецтвознавства О. Лагутенко та мистецтвознавець О. Школьна [4]. І можемо лише пошкодувати, що ювілей відомого майстра форми у фарфорі, талановитого педагога, котрий хоч і не викладав у мистецьких закладах, але, за словами колег, був природженим педагогом, і досі проходить малопоміченим, а його цінний практично-творчий досвід, реалізований у конкретних творах, і досі покривається шляхетним пилом у музейних фондах.

Література

1. З архіву В. Могилевського.

2. Школьна О. Дипломна робота. Кераміка Михайла Жука.— К., 2000. (знаходиться в кабінеті історії мистецтв НАОМА)

3. З приватної розмови.

4. Михайло Жук. Книжкові обкладинки Михайла Жука // Каталог виставки. Автори вступних статей С. З. Лущик і О. А. Лагутенко.— Одеса: Одеський держ. Літ. Музей, 1994.— 56 с.

5. Лагутенко О. А. Українська книжкова та журнальна обкладинка першої третини XX ст. (Стилістичні особливості художньої мови): Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд.. мистецтвознавства.— К., 1996.