Збереження язичницьких просторово-часових уявлень українського народу (на матеріалах спадщини І. Огієнка)

О. І. Бегей, Львівський інститут економіки і туризму

Спадщина І. Огієнка (митрополита Іларіона) ще раз засвідчує ту велику роль різноманітності нескінченного світу.

На відміну від сучасного розуміння простору з властивими йому евклідовими атрибутами безкінечності, безперервності та одноманітності, з його уявленнями про всесвіт, тобто світ цілий, єдиний, давній людині світ уявлявся складеним з окремих частин простору. Для наших предків він був малим та тісним: його легко можна було облетіти, об’їхати чи навіть обійти пішки. Як зазначає митрополит Іларіон, для давніх слов’ян світ уявлявся чотирикутним, що було наслідком розуміння простору як кінцевого. Вчений вказує на язичницьке уявлення про чисельність небосхилів, що протягом багатьох століть зберігалося серед українського народу.

Іларіонове дослідження показує також, що в давніх слов’ян існували уявлення, які наближалися до усвідомлення безперервності простору. Вони відобразилися у переказах про велетенське дерево, які були поширені серед українського народу [там само.— с. 56]. Вважаючи віру та релігійні знання «підвалиною та душею культури», дослідник підкреслював, що її, культуру, неможливо зрозуміти без належного вивчення народної віри, в основі якої, «лежить-таки його віра дохристиянська» [Іларіон митр. Дохристиянські вірування українського народу. 1965.— с. 6]. Митрополит підкреслював вагоме значення, що має язичництво для розуміння сучасної духовної культури, історії української церкви, культури та народу в цілому.

Огієнкова спадщина ще раз свідчить про збереження серед українського народу багатьох язичницьких уявлень та вірувань, які залишалися і надалі, отримавши нове, християнське вираження. Зокрема, вона показує збереження в українського народу і прадавніх уявлень про простір і час.

В історії культури людства категорії часу і простору завжди функціонували як умови пізнання людиною навколишнього світу, її власного існування.

Серед головних ознак простору давніх слов’ян була його неоднорідність. Тому розташування чогось всередині чи на окраїні світу було також і емоційною характеристикою: всередині світу знаходилося все «добре», а «погане» — на околиці.

Неоднаковими були напрямки світу для давньої людини: вони поділялися на «добрі» та «погані». «Добрими» напрямками були схід та південь, «поганими» — захід та північ. Митрополит Іларіон підкреслював збереження у християнстві особливого вшанування сходу, наголошуючи при тому на стародавності зазначеного явища [Іларіон митр. Таїнство Святого Хрещення. // Віра й Культура. Ч.4 (16), 1955.— с. 11].

Вагоме значення отримувало житло первісної людини, котре було «своєю», освоєною територією, на відміну від світу чужого, неосвоєного. У розмежуванні «свого» та «чужого» світів велику роль відігравали поріг, двері. Неоднаковим був простір і всередині самого житла — деякі його частини мали велике значення. Серед них особливе місце займала піч, також наші предки вшановували «стіл, сволок, домове вогнище» [Іларіон митр. Дохристиянські вірування українського народу. 1965.— с. 126].

Як стверджують вчені, особливі місця будівель були також засобами переходу з одного космічного району в інший: з неба на землю і навпаки, а також із землі в потойбічний світ. Особливе значення вони мали при народженні та смерті людини. Як показує Огієнкова спадщина, з приходом християнства роль зв’язкової ланки між космічними районами почали відігравати райські ворота у церкві [Там само.— с. 263].

Просторові уявлення наших предків неможливо вірно зрозуміти без розгляду їх у єдності з часовими уявленнями. На відміну від теперішнього розуміння часу як абстрактного, первісній людині він уявлявся кінцевим, неодноманітним, перервним та поворотним.

Існував час звичайний та час особливий. Слов’яни виділяли священний час, або час свят, коли люди ворожили, гадали, заклинали долю. З іншого боку, існував звичайний світський час, коли не відбувалося ніяких релігійно значущих подій.

В наших предків існувало також уявлення про поворотність часу. Оскільки вони були тісно пов’язані з природою та не виділяли себе з неї, плин часу сприймався ними як регулярне чергування таких явищ, як день і ніч, зима і літо, народження і смерть. Тому в язичників світ щороку починав розвиватися спочатку. Такою своєрідною точкою повороту часу був Новий рік, з приходом якого в уяві давніх слов’ян світ оновлювався, знову набував вихідну святість, властиву йому на початку.

З Огієнкових суджень ми бачимо, що християнство, будучи істотно відмінним за своєю суттю від язичницької релігії, у процесі свого поширення засвоїло багато стародавніх язичницьких уявлень. Різноманітні залишки язичництва збереглися завдяки тому, що дохристиянська віра була тісно пов’язана із природою та землеробством, які, як зауважив Огієнко, не змінилися від хрещення. Це була практична, господарська віра, необхідна у повсякденному житті давньої людини, яка давала їй, як влучно висловився митрополит, «повну систему життєвого світогляду».