Житло як ритуальний об’єкт та суб’єкт: спроба семіотичного аналізу

О. А. Прігарін, Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

Житловий комплекс у культурi виступає не тiльки як господарсько-побутовий осередок, але і як своєрiдна ритуально-свiтоглядна система. Цим обумовлена подвiйна природа оселі: матерiальний об’єкт та інтегральний символ буття. Остання семіотична модель вiдбиває специфiчне свiтосприймання навколишньої дiйсностi (природної та суспiльної). В зв’язку з цим народна архiтектура узагальнює та вiдтворює людський досвiд у широкому значеннi в його конкретних етнокультурних формах. Причому як по вертикалi (уявлення та дiяльнiсть, що складаються в iсторiї), так і по горизонталi (стереотипи людини в конкретних соціальних контекстах).

Ціннiсть житла як джерела для вивчення взаємодiй мiж людиною та суспiльством і культурою відзначалася багатьма дослiдниками [Сумцов Н. Ф., 1890; Милорадович В. П., 1991; Шевчук Л., 1928; Токарев С. А., 1970; Байбурин А. К., 1983; Генчев С., 1974; Артюх Л. Ф., Космина Т. В., 1988; Гребiнь I. Ф., 1994; та iнші]. У цьому плані варто визнати, що, незважаючи на тривалу і плідну наукову розробку емпіричного матеріалу будівельної обрядовості, ці моменти ще не набули свого узагальнення. Внаслідок чого одні з дослідників вивчали даний комплекс у межах трудового кола обрядів та звичаїв [Бонева Т., 1980; Генчев С., 1985; Дражева Р., 1986, 1994], інші ж — як окремий аспект дослідження народного житла [Шевчук Л., 1928; Маруневич М. В., 1980; Гребінь І. Ф., 1994]. В історіографії виявляється і традиція дослідження цього комплексу як реліктів давніх світоглядних уявлень [Арнаудов М., 1914; Зеленин Д. К., 1937; Байбурин А. К., 1983; Анастасова Е., 1993, с.98‑131]. У звўязку з такою невизначеністю залишаються відкритими питання типології та походження традиційної обрядовості, пов’язаної із житлом. Навіть не вживається єдиної термінології: назва «будівельна обрядовість» не відповідає комплексу взагалі, залишаючи за межами обряди переходу та новосілля, які не можуть бути розцінені як будівельні. Некоректною ця назва виявляється щодо інших різновидів обрядовості, які розглядаються у межах календарних та сімейних звичаєвих комплексів.

Винятком із цього є стаття С. Генчева [1996, с.256-269], в якій зроблена класифікація будівельної обрядовості болгар. У ній вчений запропонував виділяти таку структуру даної обрядовості: І. Звичаї та обряди, які супроводжували вибір місця під будівництво. ІІ. Звичаї та обряди, які супроводжували будівництво. ІІІ. Звичаї та обряди, які супроводжували реалізацію результатів будівництва. Критеріями цієї класифікації стали трудова дійсність та визначення головної особи, яка здійснювала ту чи іншу обрядодію. Завдяки використанню наведеної типології, дослідження болгарського матеріалу стає більш плідним: виділяються і аналізуються окремі елементи кожної групи.

Враховуючи попередній історіографічний досвід, ми пропонуємо користуватися разом із «будівельною обрядовістю» ще й терміном «ритуальне освоєння житла», під яким слід розуміти обряди та звичаї, що існують між закінченням будівництва нового житла та остаточним його освоєнням. Ці поняття обўєднують два окремих типи обрядовості, в яких можна розрізняти різні комплекси. Так, до складу першого входять комплекси:

— вибору місця, часу та матеріалів;

— початку будівництва;

— обрядів та звичаїв під час здійснення окремих операцій (виведення стін, спорудження печі, обмазки і побілення стін та інші);

— обрядодії завершення горизонтального оформлення майбутнього житлового простору (встановлення та покриття даху і стелі).

До ритуального освоєння нового житла можна віднести:

— обряди і звичаї переходу;

— освячення будинку;

— новосілля.

Цей розподіл відображає не лише технологічні боки, в його основу покладено участь певних осіб та їх рольові функції («господар» — головна діюча особа протягом усіх комплексів, до якого залучалися його батьки (яскравіше всього у новосіллі); родичі і сусіди (особливо у допрофесійних формах); майстри і священник. Якщо звернутися до найбільш ранніх записів такого типу обрядодій, то можна вказати на початкову (допрофесійну) форму: «господар — його родина — громада/суспільство». Професійний етап розвитку, який зумовлений ускладненням технологічних питань будівництва, породжує нові рольові навантаження (майстри, священник). Розкрити семантику окремих дій допомагає дослідження речей, які виступають у них знаками-символами різних світоглядних уявлень. Однак і вони враховуються у запропонованій типології (від жертв природі до відчуження (відокремлення) від суспільства).

У даних обрядових комплексах житло виявляє властивості об’єкту, на який спрямовані ритуальні дії. Слід вказати, що окремо можна визначити дім та його частини в якості суб’єкту обрядовості. Протягом циклічних звичаїв — календарного та родинного комплексів — чимало елементів, що пов’язані з оселею. Їх семантичний зміст та структура вказує на відтворення та підтримання свого мікрокосму. Ці сюжети ще менш актуалізовані у сучасній науці.

Аналіз регіональних комплексів обрядовості українців, росіян, болгар, греків та гагаузів [Прігарін О. А., 1996, 1997, 1998, 2000, 2001 та ін.] переконливо показує тотожність та генетичну спорідненість сюжетів та символів. Семіотична спрямованість обрядів під час будівництва, освоєння та побутування житлового простору відбиває, відповідно, процеси створення, перевірки та підтримання відповідності «свого» простору. Більшість із символів — перехідні форми жертвоприношень від тваринного до грошового варіантів, які маркують «центр Світу» або т. зв. «Світове Дерево».

Виходячи з цього, можна простежити властивості житлового простору в цілому. З одного боку, він створюється як ритуальна відповідність уявленням про Макрокосм. З іншого — саме у цієї моделі відбувається життєдіяльність родини, у тому числі відтворюються мікрокосм людини. Це стає можливим через «перевірку» якостей житла та оточення шляхом їхньої суб’єктивізації у циклічних обрядах.

Варто вказати, що ця ситуація притаманна не лише традиційному суспільству. Спостереження над сучасною модерною культурою свідчить про сталість виявлених знакових векторів. Але для цього ще не накопичена належна кількість емпіричних спостережень.

Житло як ритуальний об’єкт та суб’єкт: спроба семіотичного аналізу