Бойові мистецтва і лицарські ордени
Автори: Хорхе Анхель Ліврага
У світі, де панують слабкодухість і втеча від труднощів, люди, на противагу цьому, звертаються до давніх бойових мистецтв, намагаючись осягнути суть сили та честі, за якими продовжують тужити. Втім, цей пошук, не завжди добре спрямований, часто задовольняється речами зовнішніми й почасти порожніми, визначеннями складних та абстрактних ідей, видовищами незвичних боїв та загалом матеріальною стороною, яка своєю екзотичністю виходить за межі звичного для нас. І хоча передусім є потреба в мужності та чесноті, легше задовольнитися видимістю віднайдення цих речей, що огорнута у вбрання дивного та далекого світу. Відтак, всі шукачі порядку й пильності, почуття обов’язку та справедливості зазвичай вважають, що бойові мистецтва можливо відшукати лише на Сході. При цьому в більшості випадків поза увагою залишається те, що Захід також має тривалу традицію бойових мистецтв і що існує ризик їх втратити, як і інші вчення, через нерозуміння, нестачу знань і вміння розрізняти.
Тому необхідно провести межу між воїнською філософією і бойовими мистецтвами. Воїнська філософія одна, а бойових мистецтв може бути багато (власне стільки, скільки існує їхніх різновидів на Сході та Заході). Воїнська філософія (ісп. marcial) – це філософія, що розкривається навколо символу Марса, у ній ідеться про боротьбу протилежностей заради того, щоби врешті досягнути гармонії в центрі. І ця боротьба, як і гармонія, до якої вона прагне, можуть утілюватися в різних формах бойових мистецтв, чи, інакше кажучи, в різних проявах воїнської філософії. Всупереч загальноприйнятому поглядові всі бойові мистецтва об’єднує те, що жодне з них не має нічого спільного з руйнуванням. Війна – це не бійка.
Війна є найдостойнішим, полум’яним, мужнім, непохитним проявом людської сутності, яка протистоїть тіням і тому, що нас розпорошує. У боротьбі двох протилежностей вогонь протидіє тіням, аби привнести світло, яке, долає невігластво та пробуджує мудрість. Війна завжди підпорядковується певному кодексу честі та найтіснішим чином пов’язана з релігією. Брати участь у війні може лише людина, яка усвідомлює, що її тіло не має цінності, воно є не більш ніж фіміамом, гідним, щоб його спалили на вогнищі долі заради божественного та братів-людей.
Натомість бійка – це насильство. У ній на перший план ви- ходять питання особистої вигоди, уявних цінностей і класових привілеїв, що завжди виникають від примітивного ставлення до речей – грубого бажання володіти ними.
Усвідомлюючи, що суть війни – це свого роду містичний злет вищої свідомості, звільнення від тілесного і матеріального, ми спробуємо показати в цьому невеликому дослідженні, чим була війна в різні часи та в різних країнах для людей, в руках яких була практично одна й та сама зброя.
Те, що тепер називають східними бойовими мистецтвами, бере свій початок у північній Індії та в окремих регіонах Тибету й Китаю. Найдавнішим із видів бойових мистецтв, що мав свою школу, є карате-до, або «шлях порожньої руки» (в перекладі з сучасної японської).
У Китаї зародився різновид ритуального танцю, відомий під назвою тай-цзи цюань, який складається з серії вправ, спрямованих на досягнення контролю над емоціями. Із цього танцю виникає китайське карате під назвою кунгфу, яке відрізняється за стилем більшим «артистизмом», ніж його японський прообраз. Ще один його різновид, зі своїми особливостями стилю, поширився в Кореї під назвою тхеквондо. Усі ці види бойових мистецтв просякнуті релігійним змістом, закладеним у них свого часу буд- дистами. Кодекси цих видів бойових мистецтв, на основі яких діяли воїни, також мали своє джерело в буддизмі. Найвідомішим кодексом є японське Бусідо – збірник моральних норм, що скеровують життя воїнського прошарку, відомого в Японії як самураї. Якщо до естетичного задоволення від рухів додати силу, зосередження, енергію, відчуття життя в постійній готовності вмерти чи вбити, захищаючи справедливість, а також думку, що кожна дія присвячена Богові, – так ми можемо уявити, що таке ці (kі). Ось ця ці (kі) є енергією, що виникає в людині і завдяки зосередженню досягає рук, долонів та пальців. Правильно застосована ця енергія викликає відчуття холодної сили, що не знає ані задоволення, ані болю та ґрунтується на ідеї обов’язку. При зосередженні в момент удару добре натренована «тілесна машина» дає глибокий звук, і вже не людина завдає удару, а «щось», що є поза її межами, «щось», що не знає страху, адже зі страхом це не спрацює. У такому стані легко померти або вбити без вагань. Розуміючи це, буддисти огорнули цю дисципліну в вельми строгий моральний кодекс, намагаючись запобігти тому, що вона перетвориться в руйнівну силу. Західний аналог бойових мистецтв і відповідне почуття честі й чесноти ми знаходимо в лицарських орденах. Досі відомо про традиції давнього лицарського ордену Круглого Столу, що формувалися навколо майже міфічної особистості короля Артура. Усе, що чинили члени лицарських орденів, було ритуалом, а лицар, зброєносець і кінь були символами самого життя. Кінь уособлював матеріальне начало, лицар – духовне, а зброєносець – психіку, єднальну ланку між матеріальним та духовним, він доглядав коня, аби той міг служити лицарю.
Зброя й обладунки також були сповнені прихованого змісту. Вони слугували лицарю постійним нагадуванням про його місію на землі – захищати Справедливість. Давню зброю, яку в астрологічно сприятливий час кували з особливо міцних металів, давали лицарю під час магічної церемонії. Меч і піхви, як і лицар із конем, символізували двоїстість. Меч уособлював пряму непохитну волю, піхви – матеріальну оболонку, особистість людини, якою вкрита чиста воля. Коли меч покоїться у піхвах, то не ранить, він може вдарити, може зачепити, але не може вбити. Лише оголена воля має здатність проникати, різати, ранити, а піхви є лише купою інертної матерії. Щит – це чистота лицаря, сторож його чесноти (звідси білий щит ще одного міфічного персонажа – сера Ланселота). Спис – це правда, шолом – це сумління; панцир – це фортеця й мур перед вадами й недоліками; кинджал – це милосердя, плащ – це покрив, витворений численними минулими й майбутніми здобутками; а герб і девіз – це те, що представляє та вирізняє живий символ, яким є лицар.
На Сході існує давня книга про священну війну – Бгаґавадґіта, що є частиною великого індійського епосу Магабгарати. На перший погляд, у ній ідеться про бо-ротьбу родів Пандавів і Кауравів за володіння містом Хастинапура. Арджуна – один із принців роду Пандавів. Саме в його серці й розгорта- тиметься справжня війна. Як і всі люди, він боїться стикнутися з тим моментом, що потребує рішень, коли йому буде необхідно змінитися, зрости у прагненні до вищого, або лишитися пересічною людиною. Арджуна прагне польоту, війни, але боїться злетіти і боротися, бо він не знає священних бойових мистецтв, покликаних допомогти людині стати переможцем через подолання себе.
Арджуна, що стоїть перед вибором між слабкодухістю і волею до дії, є прообразом воїна, в ньому зібрано все, що ми називаємо борцем, самураєм, лицарем, героєм… Він несе в собі незвичайне поєднання лютості й лагідності, твердості й поетичності, мужності й скорботи, рішучості й тривоги. У цьому сенсі він не відрізняється від середньовічного лицаря, який вирушає в дорогу, аби захищати свого короля, свою землю і тих, хто поруч із ним. Крішна, вчитель Арджуни в Бгаґавадґіті, каже: «Знай, щоразу, коли чеснота й справедливість полишають цей світ і у ньому царюють несправедливість і вади, Я, Всевишній, являю себе як людина серед людей і, навчаючи їх, знищую зло та несправедливість заради повернення чесноти й справедливості від віку до віку». У «Книзі про лицарський орден» Раймунда Луллія ми чи- таємо: «Менше стало у світі милосердя, відданості, справедливо- сті й правди. І здійнялися ворожість, зрада, несправедливість та брехня… Як тільки в цьому світі почали знецінювати ідеали спра- ведливості й милосердя, одразу ж виникла потреба повернути їм колишню цінність, і шлях до цього пролягає через пострах». Бгаґавадґіта каже: «Як учиняє найкращий, так і інші люди». А в «Книзі про лицарський орден» йдеться: «Король або принц, який руйнує лицар- ський орден в собі, знищує не тільки лицаря в собі, але й тих лицарів, що служать йому». У цих містичних вій- нах йдеться не про перемогу або поразку заради слави чи втрат, що супроводжують їх. Мають значення не зовнішні нагороди, а лише власна відповідь перед своєю совістю.
У Бгаґавадґіті є слова: «Виконуй свій обов’язок без будь-якої іншої причини, окрім власне обов’язку, і не замислюйся, добром чи злом обернуться наслідки цього для тебе». А давньокитайський полководець Сунь-Цзи стверджував: «Зазнати поразки можна лише з власної провини, а стати переможцем можна лише з провини супротивника». Обидві цитати свідчать про зневагу до нагород, тлінність світської слави та високе почуття обов’язку.
Зрозуміло, що секрет бойових мистецтв полягає радше в розумному застосуванні сили, ніж у надмірній агресивності чи використовуванні різноманітної зброї. Наполеон стверджував, що успіх на війні здобувається не великою кількістю військ, а завдяки їх добрій організації та дисципліні. Це суголосить порадам китайського полководця Се-Ма: «Мала армія може здобутися лише малу перевагу; але малі переваги, багаторазово примножені, дають їй змогу досягти своєї мети». Тут знову йдеться про застосування розуму в його довершеному вигляді – як терпіння, завдяки якому невеликі накопичені переваги при- зводять до великої перемоги.
На полі бою немає місця страху смерті, бо немає самої смерті. На думку спадають слова з Бгаґавадґіти: «Так і безстрашний воїн не боїться смерті...», – з якими перегукується вислів ки- тайського полководця У-Цзи: «Кожен воїн має дивитися на поле бою як на місце, де скінчаться його дні. Якщо він намагатиметься вижити, він загине. Якщо ж, навпаки, він не боїться смерті, ніщо не загрожує його життю».
Лицар, воїн, полководець – це не звичайні люди. Вико- нуючи поставлену місію, вони мають володіти особливими вищими якостями, які проявляються не через слова, а через вчинки цих великих людей та їхнє ставлення до життя. У Бга- ґавад-Ґіті йдеться: «Тільки дурень думає пихато: “я це роблю”, “я те зробив”. Проте мудрець за ілюзорним причину та наслідок дії шукає». А «Книга про лицарський орден» говорить: «Зброєносець – марнославний, дурнолобий, нечистий словами й одягом, із жорстоким серцем; жадібний, брехливий, зрадливий, лінивий, дратівливий і похітливий; п’яниця, ненажера, клятвопорушник чи з подібними вадами, – ніяким чином не має доступитися до лицарського ордена».
Бойові мистецтва дійсно вчать боротьбі з темрявою; але темряву можна перемогти, саме знаючи її, розуміючи її ілюзорну природу, яка не в змозі витримати сяйва світла. У цій боротьбі воїн позбувається свого страху і, вже не стривожений очікуванням початку війни, натомість він сам іде назустріч обставинам. «Великий полководець не чекає, коли його покличуть. Він змушує прийти до нього» (Сунь- Цзи). Або, як казав Фрідріх II:
«Найкращими битвами є ті, які змушують вступити ворога». Цю думку ілюструє також пси- хологічний образ із Бгаґавадґіти:
«Почуття... вже ані зв’язують, ані захоплюють мене, бо осягнув я їх». Тож ми переконалися в тому, що бойові мистецтва не служать насильству та руйнуванню, які властиві ницим пристрастям. Єдино прийнятним у цьому розумінні є руйнування недоліків і вад минущої людської натури. Справжнє містичне дійство стається, коли перемогу здобувають усі чесноти й найкращі риси особистості. Війна і релігія нерозривно пов’язані у прагненні взяти гору над силами темряви в ім’я світла.
Воїнська філософія заснована на діалектиці, протидії двох сил, яка підносить до аскези, тобто до вертикального спрямування цих двох сил, що гармонійно поєднані. Обмеженість матеріалістичних напрямів невоїнської філософії полягає в тому, що вони ґрунтуються саме на діалектиці, не вивищуючись до аскези. Стала звичною думка, що бойове мистецтво властиве первісним етапам розвитку людства і що йому немає місця у світі, де панують єдність і згода. Та ми ще раз наголошуємо: примітивним є те, що пов’язане з жорстокою бійкою, а не з війною в символічно-містичному розумінні цього слова. Усі високорозвинені цивілізації – давні єгиптяни, китайці, японці, перси, римляни, ацтеки – відзначалися видатними досягненнями у військовій царині. І в усіх цих високих культурах військова ідея була рівнозначна релігійній ідеї.
Для зброєносця, що готувався до посвячення в лицарі, великою честю була можливість гідно проявити себе в любові до Бога і шануванні Його, бо без цього майбутній лицар не міг би пробуджувати любов і пошану в інших людях. Лише той, хто приймає скерування Бога та йде за ним, може спрямовувати людей і вести їх за собою. Лише той, хто сприйняв небесний мир, може, застосовуючи всі свої сили і здібності, принести мир на землю. Лише той, хто відчув божественний вплив, усвідомлює, що прапори очищуються вогнем, палають і щезають в жаркому полум’ї перемог і поразок, але ніколи не омиваються водою звичайних людських пристрастей ціною втрати Честі.
Лекція була прочитана в Гранаді (Іспанія) у 1975 р.