вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Читаючи книгу природи


Автори: Делія Стейнберг Гусман

Останнім часом виникає все більше екологічних рухів, діяльність яких (на жаль, часто політизована) спрямована на захист Природи.

Мета таких організацій – враховуючи, що природно існують винятки, – це збереження Природи, оскільки ми, люди, потребуємо хороших умов існування, а погіршення стану навколишнього середовища рано чи пізно позначається і на нас. Так, це правда, але ця обставина не може бути єдиною причиною нашої любові до Природи; було б дуже егоїстично думати про Природу лиш настільки, наскільки ми турбуємось про самих себе.

Наша мета – пробудити повагу до Природи заради неї самої, заради цінності її власного життя, пробудити вдячність їй, адже ми її вічні боржники: вона не лише подарувала нам можливість існувати – щомиті вона дарує нам незвичайні послання мудрості.

Природа – це не лише «середовище», з якого ми добуваємо все, що необхідно нам для життя. Природа – живе творіння, Велике Творіння, яке нам дуже важко збагнути – настільки воно велике і різноманітне. Це творіння об’єднує в собі безліч форм життя, до яких належимо і ми. Неможливо поважати Природу й одночасно думати, що ми і деякі інші живі істоти – це «особливий випадок»; що Природа – це одне, а ми – зовсім інше. Або, як часто трапляється, відносити до неї каміння, рослини, тварини – те, що ми можемо спостерігати і використовувати. Але хіба безліч небесних світів – не Природа?

Понад століття тому Олена Петрівна Блаватська, передаючи нам давні знання, говорила, що, якби зникли всі бібліотеки, всі книги світу, люди б повернули мудрість, у них сховану, звернувшись до книги Природи і прочитавши її. Куди ж зникла наша здатність навчатись у Живої Природи? А з іншого боку, як учитись, якщо ми не вважаємо себе її частиною? Як наладнати стосунки з тим, що нам чуже? Як зрозуміти урок єдності, який нам подають, якщо ми починаємо з того, що протиставляємо себе цій єдності?

Так, Природа сповнена якнайціннішими прикладами, але потрібно зануритись у неї і читати те, що вона нам пропонує, тимчасово залишивши осторонь безліч книг, які нас оточують. Душі значно частіше потрібне саме таке читання – мовчазне і просте, коли не потрібно слів, а ідеї відкриваються мимоволі. Коли ми доторкаємося до Природи, відбувається диво: за відсутності слів ідеї, старі та нові, знову й знову знаходять відгук у серці людини, яка відчуває, що за всіма змінами, що відбуваються в світі – на Землі, що нас прихистила, – стоїть Природа – вона була і буде завжди.

Колись філософ Хорхе Анхель Ліврага, трішки пояснюючи нам це таїнство, нагадував, що в кожному з нас є щось від каменя, від дерева, від тварини; є в нас також щось від людини. Людське (і навряд це новина для нас) займає більшу частину наших думок і емоцій. Але цікаво, що, самі того не помічаючи, ми дуже часто поводимось, як тварини, рослини чи каміння, не володіючи при цьому їхньою внутрішньою глибиною.

Я не хочу описувати величину гір, суворих і непідступних, які лякають своєю висотою; гір, які хвилюють нас зеленню дерев на схилах. Вони розмовляють своєю вічною мовою про стабільність і постійність. Про здатність бути. А в їхньому підніжжі, на морському березі, лежать маленькі камінчики, вологі, блискучі на сонці. Ми їх збираємо і зберігаємо, впевнені, що знайшли різнобарвний блискучий скарб, а коли ввечері їх дістаємо з торбинки, то бачимо лиш нічим не принадне тьмяне каміння. Не варто викидати їх, бо в них закладений урок. Віднеси їх знову до моря, поклади під сонячне проміння – і диво краси з’явиться знову. Хіба ми не можемо зробити те ж саме з собою? Ми могли б відновити свою красу, етику, естетику, якби могли об’єднатися з тим, що посилює яскравість нашого світла, замість того щоб скніти, загубивши минулі чари, в пітьмі невігластва.

Згадаймо море... Велике і могутнє, лагідне і люте, воно підкоряється вітру, чий голос змушує його гуркотіти чи заспокоюватись. У моря немає примх, але існує закон, який вислизає від нашого розуміння. А ми – чи чуємо голос вітру настільки, щоби йти за його вказівками, чи діємо підкоряючись лиш стихійному впливові вітрів наших емоцій, які не визнають іншого задоволення, крім егоїстичного? Чим відрізняються одні вітри від інших? Тим, що вітри Природи, сильні вони чи м’які, завжди мають ритм. Поспостерігаймо за хвилями, якими б великими вони не були. Вони войовниче набігають на берег і, зустрічаючись із землею чи скелею, знову і знову розбиваються в піну. Але у хвиль є завжди свій ритм, завжди є порядок, що перетворює їхній біг у неповторну пісню.

Кожна рослина розказує нам свою історію, розказує про свій спосіб життя – від найменших, непомітних травинок, які ховаються серед каміння чи в щілинах, до величних дерев, гілки яких нахиляються до землі від пишного листя і плодів. Потрібно навчитись говорити з ними, і тоді дерево розповість нам про почуття обов’язку, про те, як це радісно – наслідувати сезонні цикли, підтверджуючи, що життя повторюється попри всі зміни. Травинка вчить нас постійності, вчить нас приймати свою долю, виконувати свій обов’язок там, де нам судилося опинитись. Ні дерево, ні тоненьке стебельце не припиняють міцно триматись землі, але при цьому – тягнутись до неба.

Щоб розповісти про тварин і про те, чого ми можемо в них навчитись, цих декількох сторінок напевне не стане. Деяких тварин ми ніяк не можемо вивчити, або вони здаються настільки дикими, що ми не намагаємось до них наблизитись. Інші стали нашими друзями і навчилися ділити з нами життя, вони пристрасно бажають вгадати наші бажання і почуття, привернути увагу. Чи здатні ми віддячити їм, щедро повернути те, що домашні тварини дають нам? Чи ми задовольняємося тим, що в нас бачать «вищих істот»? Є тварини, які впізнають своїх господарів, вважають їх богами і шанують як богів. Часом вони вередують, але вкрай рідко трапляється, щоб вони забували про свою відданість. Сьогодні я бачила чорного кота з жовтими очима, він грівся на сонці, потягуючись на камені. Я проходила повз та ніяково спробувала звернутись до нього мовою нявчання. Він глянув на мене і відразу ж відповів. Чомусь такого ж миттєвого й доброзичливого відгуку я не змогла дочекатись від продавчині в магазині, куди зайшла по продукти.

А небо! Небо, яке прояснюється зранку, коли відбувається диво, яке завжди захоплює нас зненацька, – схід сонця. Небо, що переливається тисячами відтінків у миті заходу! А нічне небо, з місяцем чи без, затягнуте хмарами чи чисте, зоряний скарб, де кожна зірка на своєму місці, кожна захоплена всесвітнім танцем, який ми розуміємо інтуїтивно, без пояснень! Нічне небо найбільш схоже на наше внутрішнє життя: коли немає сонця, яке дає нам енергію для життя, ми змушені шукати інше сяйво, інше світло в глибині свого серця, знаходити свої зірки. Зірки показують нам нашу істинну величину. Ми не великі і не маленькі. Ми такі, як вони, – залежно від того, хто на нас дивиться, ми набуваємо тієї чи іншої форми. Але в той-таки час зірки говорять нам про безмежність і відкривають нашу душу, щоби розширити наші можливості. Час від часу перетинаючись із ними, рухається в нічному небі інша блискуча точка – літак. Я згадую, як Хорхе Анхель Ліврага говорив мені: «Там, у цій точці, летять безліч людей, вони зараз читають, їдять, сплять чи просто сподіваються зустріти свою долю». І запитую себе: на яких ще зірках є такі істоти, які живуть так само, як і ми, сподіваючись зустріти свою долю?

Бачиш, не так важко читати книгу Природи, якщо ти є частиною цієї книги і якщо багато разів власним життям напишеш у ній рядок чи залишиш блискучу точку на небі.

Ставлення до природи – це одне з величних проявів культури. Людина, коли радіє, не може бути самотньою. А з природою вона ніколи не самотня. Заміські прогулянки такі чудові, ви можете йти наодинці і відчувати себе в єднанні зі всім широким світом.

Д. С. Лихачов