НАУКА на вагах добра і зла
Автори: Олексій Чулічков, доктор фізико-математичних наук
Коли я вчився на фізичному факультеті, мені та ще одному старшокурснику запропонували дати інтерв'ю студентці журфаку. Було дуже цікаво, про що ж йтиме мова, і чим це ми, «природники», можемо зацікавити представника «іншої», гуманітарної культури? Інтерв'ю розпочалося несподівано:
— Як ви вирішили зайнятися такою страшною справою?
— Якою?!!
— Ну, бомбою... Хіба не всі фізики роблять бомбу?
Журналістка заспокоїлася тільки тоді, коли з'ясувалося, що у мого колеги росте дочка і йому зовсім не посміхається майбутнє, де їй доведеться згоріти у вогні атомної війни.
Але питання залишилось — хіба не всі ми, люди, робимо «бомбу»?
Рахуємо «плюси» і «мінуси»?
Наука збільшує кількість добра в цьому світі чи примножує зло? Велика спокуса підійти до цього питання з позицій «холодного дослідника», який перш, ніж зробити якісь висновки, розкладе все по полицях, визначить, що входить в коло питань, досліджуваних наукою, а що — в коло питань етики. І вже тоді можна отримати відповідь, що наука і моральність ніяк не пов'язані між собою, і в науці немає питань добра і зла. Фундаментальна наука шукає істину, прикладна — технології, галузева дає основу новим зразкам промислового виробництва. Якщо ж вимагається дати етичну оцінку результатів наукової діяльності, то це неможливо зробити «зсередини науки», у неї немає для цього засобів, мови, методики, та й мета її — не в цьому. І тому нехай відповідь дають філософи, незалежні експерти або хтось ще.
Ця позиція досить зручна для вчених. Вона дозволяє хоч якось відбиватися від звинувачень у тому, що саме наука винна в усіх бідах сучасного суспільства — від небезпеки ядерних конфліктів і забруднення навколишнього середовища до сімейних сварок через неможливість купити останню модель мобільного телефону, надтонкий телевізор або косметику, виготовлену із застосуванням досягнень нанотехнологій: «Жили б по-старому — не було б проблем».
Дійсно, наприклад, відкриття законів механіки — це добро чи зло? Однозначно відповісти неможливо, оскільки не сказано, для чого вони застосовуються. Ще в старовину важіль використовували як для будівництва храмів, так і для конструювання метальних машин, призначених, зокрема, і для руйнування тих же храмів. Але що цікаво — в пошуковій системі Інтернету кількість гравюр, на яких показано застосування важеля із мирною метою, несумірно менша за число зображень його військових застосувань! Проте чи сприймали в античності інженерів як творців зла? Ні. Радше, навпаки — Архімеда, знаменитого винахідника механічних та оптичних пристроїв для оборони Сиракуз, шанували як одного з наймудріших людей того часу.
Військові застосування є провідними стимулами розвитку науки і в наші дні. В першій половині XX сторіччя потреба в бойових отруйних речовинах визначила істотний прогрес хімії. Ядерна фізика ніколи б не отримала такої колосальної фінансової, організаційної і технічної підтримки з боку держави, якби не перспектива одержання бомби неймовірної руйнівної сили. Для її доставки до місця вибуху створювалися реактивні двигуни і балістичні ракети. Успіхи біології тісно пов'язані з розробкою біологічної зброї і захисту від неї. А в результаті ми отримали швидкий та комфортабельний авіатранспорт, телекомунікації, затишок наших осель, екстрену медичну допомогу і багато іншого.
Як це не парадоксально, але логічно виправдати розвиток військових застосувань науки можна і тим, що вдосконалення зброї приведе врешті-решт до неможливості її застосування, а отже — до цілковитого її безглуздя. Дійсно, за часів Першої і Другої світових воєн вище командування було практично невразливе в ході військових дій. Сьогодні у великомасштабному військовому конфлікті не виживе ніхто, у тому числі й політична еліта. У результаті уряди держав, розвинутих в економічній і військовій галузях, стали значно стриманішими у застосуванні сили.
Проте зараз стримуюча сила суперзброї не надто надійна, оскільки покласти початок конфлікту може технічний збій або людський чинник. Наприклад, зграя птахів на екрані радара може бути сприйнята за повітряний наліт, який потребує негайної реакції, але чи завжди вона адекватна в умовах стресу та обмеженого часу для ухвалення рішення? Ми зараз живемо вже не просто на пороховій, а на ядерно-хіміко-біолого-й-бог-знає-ще-якій бочці. І не так просто відповісти на питання, чи стали ми щасливішими від усіх цих благ цивілізації.
Абсолютне знання = абсолютне благо?
Знання у нас зазвичай асоціюється із благом. Та й не тільки у нас — на Сході, наприклад, споконвіку невідання вважалося коренем спотворених уявлень про світ, які призводять до невгамованих бажань і, врешті-решт, до страждання. Знаючи справжній стан речей, ми можемо передбачати всі небезпеки та негаразди, які чекають нас на шляху до мети, і, мірою можливого, уникнути їх. Виходячи з цього, дуже хочеться зробити висновок про абсолютну цінність знання і тим самим раз і назавжди вирішити питання про те, чи варто прагнути істини за будь-яку ціну і, зокрема, чи продовжувати наукові дослідження, навіть якщо бачимо потенційну небезпеку тих знань, на порозі яких опинилися.
Проте щось-таки заважає зробити такий однозначний висновок. З одного боку, є одіозні історичні приклади, коли знання здобувалися ціною життя людей, яких не питали згоди на участь у жахливих експериментах. Але, навіть якщо не брати до уваги такі приклади внаслідок їхньої очевидної аморальності й апелювати до звичайних людей, не позбавлених етичного відчуття та голосу совісті, все одно залишається питання, добро чи зло чинить дослідник своїм відкриттям. Адже це тільки в теорії наукове дослідження завершується з’ясуванням якогось факту або закону, написанням статті або монографії. А в історії воно продовжується застосуванням винайденого на практиці. Якщо ж такого застосування немає, то і сам учений буде незадоволений своєю діяльністю, оскільки, зрештою, всі ми працюємо не для того, щоб просто втамувати свою цікавість. При цьому абсолютно неможливо гарантувати, що якесь застосування на практиці наших знань всім однозначно принесе добро. Цю думку висловили Аркадій і Борис Стругацькі в казковій повісті «Понеділок починається у суботу» в розповіді про одного із співробітників Інституту чародійництва і чарівництва — Саваофа Бааловича Одіна: «У стародавні часи С. Б. Один був провідним магом земної кулі... Його ім'ям заклинали нечисть. Його ім'ям опечатували сосуди з джинами. Цар Соломон писав йому захоплені листи і зводив на його честь храми. Він здавався всемогутнім. І ось, десь у середині шістнадцятого століття, він воістину став всемогутнім. Провівши чисельне рішення інтегрально-диференціального рівняння Вищої Досконалості... він знайшов можливість творити будь-яке чудо... Саваоф Баалович був усемогутній. Він міг усе. І він нічого не міг. Тому що граничною умовою рівняння Досконалості виявилася вимога, щоб чудо не заподіяло нікому шкоди. Жодній розумній істоті. Ні на Землі, ні в іншій частині Всесвіту. А такого чуда ніхто, навіть сам Саваоф Баалович, уявити собі не міг. І С. Б. Один назавжди полишив магію».
Як правило, реальні, не казкові персонажі так не діють — у світі немає «граничних умов», які вимагають однозначного «неспричинення нікому шкоди». Ми зважуємо «за і проти» і врешті-решт ухвалюємо рішення, засноване не стільки на розрахунках, скільки на впевненості, що так буде краще. І рішення це залежить від внутрішніх настанов того, хто ці рішення приймає, від його етичних пріоритетів.
Етична наука або етичний учений?
Ось і виходить, що наука сама по собі хоч і не дає відповідь на питання про добро і зло, але будучи вплетеною у життя, найтіснішим чином пов'язана з ними. І твердження «Наука не має жодного стосунку до моральності, тому не питайте учених, добре це чи погано — досліджувати світ» можна розцінювати як уникання надзвичайно серйозних проблем, вирішити які можна, лише здійнявши на плечі весь тягар відповідальності за наслідки своїх досліджень.
Цей тягар важкий і досить часто ми вважаємо за краще не думати про нього, аби не турбувати свою совість. «Є керівник, який дає мені роботу, ось хай він за все і відповідає»; «Я до цього не причетний — не можу ж я бути відповідальним за те, що якомусь ідіоту прийшло в голову таким жахливим чином застосувати мої результати! Я про це й гадки не мав!» Та й до того ж і відповідальність у науці зараз не індивідуальна — науковий результат, як правило, є плід роботи колективу, який часом включає учених різних країн.
Але все ж таки... все ж таки частка відповідальності є на кожному. І якщо в цьому світі щось від мене залежить, треба хоча б спробувати зробити так, щоб «за» було більше, ніж «проти». Хтось виховує своїх учнів, прагнучи, щоб вони були не тільки гарними професіоналами, але й гарними людьми. Хтось бере участь у добродійних акціях, намагаючись, щоб у світі просто стало менше болю, а значить, напруженості, зла, конфронтації. Хтось починає брати участь у роботі різних комітетів і організацій на кшталт Римського клубу або Пагуошського руху. І хоча сьогодні роль суспільних рухів у міжнародній політиці непорівнянна з роллю держав, які переслідують свою економічну, геополітичну та іншу мету, а індивідуальний внесок кожної людини може здатися мізерним, — усе ж це краще, ніж, умивши руки, спостерігати, як світ занурюється в пітьму.
Чи формує наука моральність?
Визнання того факту, що наука і моральність пов'язані між собою у своїх застосуваннях, призводить до певних висновків. Те, що внутрішні пріоритети впливають на вибір методів і сфери дослідження, досить очевидно. А чи можуть впливати наукові знання на норми моралі та етики?
Цікаво, що висловлювання вчених на цю тему можуть здатися прямо протилежними. Дослідники початку XX століття, які працювали в умовах швидкого зростання ролі науки в промисловості та світогляді, упевнені, що «в даний момент не існує жодного скільки-небудь абстрактного питання людської культури, яке б не було якось пов'язане з природничо-науковою проблематикою» (М. Планк). Відомий хімік М. Бертло (1827–1907) ще більш категоричний: «Моральність не має інших основ, окрім тих, які надані їй наукою». Формально протилежну точку зору висловлює академік О. Д. Александров у книзі «Проблеми науки і позиція вченого»: «Мораль із науки не випливає».
Проте ці, здавалося б, протилежні погляди узгоджує вже висловлене міркування про різні сфери застосування цих понять: етика дає напрям, вибір, «те, як має бути», наука ж може дати конкретні форми руху в цьому напрямку. Наприклад, в усі часи служіння людям вважалося важливим етичним пріоритетом. Але зрозуміти, що людям потрібно в тій чи іншій ситуації, яка дія служитиме на благо, допомагає наукове дослідження. Досвід, практика дозволяють більш чітко формулювати свої етичні пріоритети, наповнювати поняття «добро» конкретним змістом і формою дії.
Визначення мети дії загалом, «глобальної лінії поведінки» призводить до питань «вічних»: про сенс життя, про життєві пріоритети. Чи грає у цьому якусь роль наука? Вочевидь, так, оскільки їх вирішення залежить від світогляду, який визначається і широтою знань, причому як природничо-наукових, так і гуманітарних, воно формується і мистецтвом, і знанням традицій; певну роль у цьому відіграє і релігія. Етичні пріоритети, за суттю, є наслідком картини світу, яка формується у тому числі й на основі фактів науки. Тому професійна діяльність ученого, спрямована на пошук істини, врешті-решт дозволяє позбутися невідання, яке лежить в основі наших страждань.
Картина світу не зводиться до обсягу освоєного наукового знання, це знання фрагментарне, в загальному океані незнання воно утворює лише острівці, основна ж тканина цієї картини натягнута між ними за принципом аналогій, екстраполяції відомого на непізнане. І чим частіше будуть розташовані ці острівці, чим більше картина буде подібною до її прототипу, тим більше підстав сподіватися на успіх наших дій «на Благо».
"І магія, і прикладна наука відрізняються від мудрості попередніх століть одним і тим же. Старовинній мудрець насамперед думав про те, як узгодити свою душу з реальністю, і плодами його роздумів були знання, самоприборкання, чеснота. Магія і прикладна наука думають про те, як підпорядкувати реальність своїм бажанням; плід їх — техніка, застосовуючи яку можна робити багато, що вважалося блюзнірським."
К. Люіс,англійський письменник, вчений, богослов,автор книги «Хроніки Нарнії»
"Чого не змогла зробити наука? Наука не змогла зрозуміти природу людини. І цій людині, природу якої вона не розуміє, наука дала страшні сили. Ці сили стають руйнівними. Катастрофічно руйнівними... Держава втрачає здатність регулювати поведінку суспільства. Є багато різних ознак того, що ми прямуємо у глухий кут. Одна з них — дуже велика сила, яку опанувала людина. Інша — зростання внутрішньої напруженості в суспільстві, зростання наркоманії, числа самогубств... Все це тривіально і загальновідомо. Але все це — те, з чим наука не справляється. Наука не дає відповідей людині."
В. В. Налімов, російський математик і філософ
"Ви можете запитати — ви зобов'язані запитати мене: «У чому ж тоді, на вашу думку, полягає цінність природничих наук?» Відповідаю: «Їх сфера, мета і цінність такі ж, як і у будь-якої іншої галузі людського знання». Понад те, жодна з них окремо, але лише їх союз має якусь сферу або цінність, і це достатньо просто описується: вона повинна підкорятися заповіді Дельфійської богині — «Пізнай себе». Або, кажучи коротше, виразній риториці Плотіна (Еннеади VI, 4, 14): «А ми, хто ж ми?»
Е. Шредінгер,австрійський фізик-теоретик;лауреат Нобелівської премії по фізиці
Література:
1. М. Планк. Религия и естествознание. Доклад, прочитанный в мае 1937 года в Дерптском (Тартуском) университете. Вопросы философии. 1990. № 8.
2. М. Бертло. Наука и нравственность. М., 1898.
3. А. Д. Александров. Проблемы науки и позиция учёного. Л., 1988.