о. Пасхи
Довкола острова — безкінечні простори неба та океану, панує суцільний спокій та тиша. Той, хто тут живе завжди до чогось прислуховується, хоча сам не знає до чого, несвідомо відчуваючи своє наближення до чогось ще більш величного, того, що знаходиться за межами усвідомлення. Кэтрін Раутледж
Острів Пасхи являє собою невелику ділянку землі, серед безмежних просторів Тихого океану, у південно-східній його частині. Площа острова складає всього біля 162,5 км2, відстань до найближчого форпосту Східної Полінезії, острову Піткерн, 2000 км, а до узбережжя Перу та Північного Чилі — 3833 км. В плані острів має форму майже правильного трикутника. На кожній з вершині знаходиться по великому вулкану (на сьогодні всі вони недіючі), вони і утворюють трьохголову вершину — острів Пасхи. Клімат субтропічний (координати острова 109°25' західної довготи та 27°8' південної широти). Опадів достатньо. Недивлячись на це, флора і фауна дуже бідні. Вулканічним походженням острову пояснюється наявність великої кількості печер в його надрах.
Острів Пасхи широко відомий, перш за все, своїми гігантськими людиноподібними кам'яними статуями. Проте, це далеко не єдине загадкове та унікальне явище на острові. Доєвропейська та ієрогліфічна писемність, майстерно виконана наскельна різьба та живопис, безліч різноманітних фігурок з каменю та гладенько відшліфованої деревини, візерунки пасхальських татуювань, могутні культові споруди з величезних каменів різної форми, обтесаних та підігнаних один до одного з вражаючою точністю — і це лише неповний перелік доказів давньої та багатої історії острову.
Історія відкриття
Невеличкій ділянці суші, загубленій серед водних просторів, випала доля стати "героєм" навіть не одного географічного відкриття.
Вперше острів був відкритим напередодні Великоденної неділі у 1722 році, коли голандський адмірал Якоб Роггевен натрапив на нього, пливучи з Південної Америки на захід. Тож, острів і отримав від европейців таку назву, на честь християнського свята. І в різних мовах його назва звучить по різному, означаючи одне й те саме — Великдень: Easter англійською, Pascua іспанською, Пасха російською тощо. Таким чином і полінезійська назва острова Рапа-Нуї, і цілком красномовна рідна назва острову Те-Піто-о-те-Хенуа, що місцевою мовою означає "пуп землі", незаслужено залишилася в тіні.
Повторне та остаточне "відкриття" острова відбулося майже п'ятдесят років потому, у 1770 році, коли віце-король Перу відправив у плавання експедицію, наказавши їм знайти та аннексувати острів, який колись бачив Роггевен. Іспанці, на чолі з Феліпе Гонсалесом, з поставленим завданням успішно впоралися.
ІСТОРІЯ ОСТРОВА
Доісторичний період розвитку острову можна достатньо чітко розділити на три періоди, які умовно називають Раннім, Середнім та Пізнім. Ранній період, ймовірно, припадає на більшу частину першого тисячоліття нашої ери, можливо, він почався ще раніше. Культові споруди Раннього періоду представляли собою так звану аху — підняття, які нагадують алтарі. Вони були складені з дуже великих, ретельно обтесаних та підігнаних один до одного великих каменів різної форми. Фасад дивився на море, а з протилежної сторони простягалась виритий в землі культовий майданчик. На площадці всановлювали різного роду відносно невеликі скульптури. Скульптури Раннього періоду вирізняються більшою різноманітністю і по типу, і по використаному матеріалу.
Відомі всім гігантські статуї були поставлені на кам'яні платформи в Середній період, який був, приблизно, з 1100 по 1680 роки. Очевидно, творці Середнього періоду з'явилися на острові після деякої перерви, коли острів був, у всякому випадку, частково, залишений людьми Раннього періоду. Люди Середнього періоду встановлювали на аху, обличям до острова, спиною до моря цілі шеренги гігантських скульпур. Всі вони однотипні: висічені з жовтувато-сірого туфу, з витягнутими мочками вух, клиноподібним підборіддям (можливо, так зображували бороду), з продовгуватим обличчям та тулубом. Хоча, при більш уважному вивченні, дослідникам відкривались і відмінності: статуї мають різні вирази обличя, довжину вух (не всі вони дійсно довговухі). Існують і більш принципові відмінності. Деякі статуї прикрашали висічені з червонуватого тифу циліндри пукао, що значило "кучма волосся". Зустрічаються також статуї з загостреними, а не плоскими закінченнями, які стоять вкопані в землю. Пізній період — це доба культурного занепаду та міжусобних війн. Самі пасхальці називають цей час Хурі-моаі, що значить, час "повалення статуй". Тягнулося таке аж до 1868 року, коли останнього пасхальця навернули в християнство. Війни на острові відбувалися і в історичні часи. Саме це призвело до вигнання перших місіонерів з острову. Немалої шкоди острову завдали і пізніші часи, після "знайомства" з різними гранями європейської цивілізації: деякими матеріальними благами та епідеміями оспи, з відчайдушністю місіонерів "нашої доби" та жадібністю работоргівців, з дослідниками-кладошукачами та комерсантами. ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ
Аборигени о. Пасхи до моменту відвідання їх європейськими дослідниками не зовсім забули свою історію. Немало цінної інформації дізналися уважні дослідники з пасхальських міфів та переказів. Отже, пасхальці вважають себе нащадками плем'я, яке очолював вождь на ім'я Хоту Матуа. За легендою, Хоту Матуа, який жив у далекій землі Марае-ренго, в області Маорі-на-Хіве, де стояли кам'яні статуї, після міжуособної війни був змушений залишити свою батьківщину. В інших версіях легенд повідомляється про те, що Хоту-Матуа прибув з острова, який поступово занурювався під воду, так, що під час приливу його заливало водою. Остаточної відповіді на питання: звідки ж прийшли люди Хоту Матуа, досі не існує. З одного боку, існує легенда, де згадується, що Хоту Матуа сидів на схилі вулкану Рано-Као, в священному поселенні Оронго і дивився через островочок Моту-Нуї в сторону своєї батьківщини. А між тим, ніякої землі в південно-західному напрямі від о. Пасхи не існує. В зв'язку з цим робились припущення, що батьківщиною Хоту Матуа була земля, зараз захована водами океану. Дослідження тихоокеанського дну, що відкинули можливість існування в Тихому океані гіпотетичного материка Пацифіди, цілком допускають існування в минулому острова чи групи островів, які могли піти під воду внаслідок вулканічної діяльності. З іншого боку, скелястий острівець Сала-і-Гомес, розміщенний на схід від о. Пасхи, має місцеву назву Моту-Матіро-Хіва, що значить: "острів, щоб пливти на Велику Землю". В такому випадку Хівою, тобто Великою Землею, звідки прибув Хоту Матуа, може бути Південна Америка чи Нова Зеландія. Пращури теперішніх пасхальців припливли на двох великих човнах ("ладдях"), які вміщували в себе по різним версіям від двохсот до чотирьохсот чоловік, їхнє плавання тривало два місяці. Вони привезли на острів насіння та паростки рослин, дуже важливих в їхньому житті: ямс, кокос, батат, дерево торо-міро тощо. Вони ж доставили на острів славнозвісні дощечки з письменами — кохау ронго-ронго. Всього було привезено шістьдесят сім дощечок з текстами алегорій, переказів, генеалогій і приказок, пов'язаних з країною, з якої вони прибули. Вміння читати письмена було привілеєм королівського роду — вождів шести округів, на які був поділений острів, їх синів, а також деяких жреців чи вчителів, проте один раз на рік збиралося все населення острову та читали тексти всіх табличок. Свято дощечок вважалося самим важливим і навіть війна не відміняла його.
Пасхальська писемність, кохау ронго-ронго, цікавила й досі цікавить вчених різних галузей наук. На жодному з островів Полінезії не було знайдено писемності, а пошуки схожої писемності в інших культурах призводять до виникнення питань, а не відповідей. За принципами графіки письмо кохау ронго-ронго ближче до египетської іерогліфікі, за матеріалом письма — деревом — до писемності давніх жителів Малої Азії, за напрямом письма — так званому перегорнутому бустрафедону (одна строка читається справа наліво, наступна — зліва направо и т.д., причому кожна наступна строка перевернута по відношенню до попередньої) — до давньої доінкської писемності, яка існувала в районі Анд. За переказами, Хоту Матуа, вирішивши залишити батьківщину, зовсім не відправляється куди заманеться. На о. Пасхи йому вказує дехто Хау Мака, який бачив віщий сон і дав детальне описання острову. Крім цього, одноплемінники Хоту Матуа, яких він відіслав першими для розвідки та засадження ямса, зустріли на острові людей, тобто острів на той час був населеним! Про людей, які жили на острові до прибуття Хоту Матуа, відомості пасхальців дуже обмежені. Проте мова про них йде в одній з легенд, яка розказує про походження острову.
Один з першопоселенців розповів юнакові, якого послав Хоту Матуа, про те, що раніше їх земля була дуже великою країною, але бог Увоке опустив свій посох на місцевість Охіро. Піднялися тоді хвилі і країна стала маленькою, вона стала називатися Те-Піто-о-те-Хенуа — Пуп Землі. Посох Увоке зламався об гору Пуку пухі-пухі.
Топоніми, про які йдеться в легенді, і навіть зараз можна знайти на карті о. Пасхи. Виявилося, що вони трасують велику тріщину, тобто тектонічну зону, яка тягнеться від північно-східного мису острова паралельно північному берегу. Назва "Пуку пухі-пухі" значить "скала, що пихтить". Можливо, в легенді мова йде про виверження вулкану, в результаті якого велетенська тріщина розділила острів, відділивши півострів Поіке. Змінилися обриси острову і він дійсно став меншим. Коли легенду про катастрофу почув король Хоту Матуа, він заперечив, що це зробив не посох Увоке, а блискавка бога Макемаке. Схоже, тут мова йде про зміну культа верховного божества. Хоту Матуа і його нащадки поклонялися верховному божеству Макемаке. Він був творцем Землі та моря, Сонця та Місяця, життя й людини. На честь Макемаке влаштовували обряд вибору птахолюдини.
Цей обряд проводили в священому культовому центрі Оронго, розміщеному у південно-західній частині острову, біля кратеру вулкана Рано-Као. В цьому місці недалеко від берега розміщено три кам'яних та безлюдних острівця, де гніздяться перелітні птахи. На один з них і відправляються воїни — представники різних родів. Сидячи в печерах, посланники чекали прильоту морських ластівок, які вважалися посланниками великого божества Макемаке. Воїн, який першим знаходив яйце, доставляв його в Оронго і владу над островом рівно на рік отримував глава його роду. Він голив голову й брови і відтепер звався тангата-ману — птахолюдина. Іменем цієї людини називали цей рік, а самого його почитали як втілення божества.
Факти і гіпотези
Дві примітні особливості виділяють острів Пасхі серед всіх інших островів Тихоокеанського регіону: унікальне географічне положення та рідкісні археологічні пам'ятники. Чи можна вважати випадковим таке поєднання географічної та археологічної унікальності? Тур Хейєрдал
Дослідженнями на острові займалися вчені різних галузей. І практично кожен з точки зору своєї спеціалізації відмічав унікальність острову. Писемність та мова, обряди, релігія і міфи, гігантські статуї та безліч невеликих фігурок з каміння та дерева — все це не має однозначних аналогій, а якщо дослідники й знаходили щось спільне в інших культурах, то доволі часто, в зовсім протилежних частинах світу.
З точки зору археоастрономії, інтерес викликає Ранній період історії острову. Саме до цього періоду відноситься спорудження святилищ аху. Вони були точно зорієнтовані по Сонцю. Можливо, їх будівельники були добре знайомі з річним рухом світила по небу і підкорили йому архітектуру. При будівництві особливу увагу приділяли високій передній стіні аху. Рівна та гладенька, вона складалася з великих кам'яних брил неоднакової форми та розміру.
Їх ретельно обтесували, підганяли одне до одного та шліфували так, що між ними не залишалося найменшої щілини. Крім цього, фасади святилищ оздоблювалися ще й облицювальними плитами. Прекрасним взірцем мистецтва камінної кладки є аху Вінапсу. В Середній період, коли на аху встановлювалися статуї, первісні споруди були частково зруйновані та перероблені без всякої турботи про їх орієнтацію. То, що в Ранньому періоді було чудово оздобленним фасадом, спрямованним до Сонця, в Середньому стало задньою стіною опори для статуй. При перебудівництві аху в Середній період частини статуй використовувались як будівельний матеріал. Експедицією Хейєрдала вперше були проведені розкопки в культовому центрі пасхальців — Оронго. Він розміщенний на краю вулкана на висоті 410 метрів на південному узбережжі острова, між океаном та кратерним озером. До прибуття на острів місіонерів, в Оронго щороку проводилися змагання та святкування, присвячені культу птахолюдини. Більш ранні дослідники вважали, що Оронго виник одночасно з цим культом. Проте, на диво і археологам, і самим острівним жителям, в результаті розкопок була виявлена давніша мощена культова платформа з мітками, які вказували на точку сходу сонця в дні рівнодення та сонцестояння, тобто — це могла бути сонячна обсерваторія. Ентузіастами відносно молодої науки — археоастрономії, були помічені ще деякі цікаві факти, які до того лишалися за лаштунками. Так, на можливий зв'язок із знанням про зорі вказують топоніми, записані російським мандрівником Миклухою-Маклаєм. Мата-кі-те-Рангі, що значить "Око неба" чи Хіті-Аі-Рангі — "Край неба" — так теж називали свій острів місцеві жителі. Однією з "прикрас" статуй були "очі" з білого коралу та червоного вулканічного шлаку. Реставрація показала, що їх погляд був направлений до неба. Також виявили, що орієнтація деяких статуй пов'язана з такими явищaми, як сонцестояння та рівнодення. Так, по переказам місцевих жителів, статуї Аху Аківі особливим чином освітлюються сонячним промінням, стають ніби осмисленими, особливо в дні червневого сонцестояння та вересневого рівнодення (відповідно, середина зими й початок весни в Південній півкулі).
Можливо, буде доцільно вісвитлити ще одну грань унікальності острову. Сучасні дослідження океанологів визначили, що острів Пасхи знаходиться на стику двох підводних океанічних хребтів: Східно-Тихоокеанського підняття, яке пролягає через весь Тихий океан з півночі на південь, та хребта, який проходить перпендикулярно західному узбережжю Південної Америки, до самого острова Пасхи. Надводною частиною останнього являється також найближчий сусід Пасхи — похмурі скелі Сала-і-Гомес. В той же час о. Пасхи лежить на стику трьох гігантських плит, які утворюють дно Тихого океану. Океанське дно ділять на плити гігантські розломи, які, на думку океанологів і геологів, є результатом дрейфу материків та розширення дна океану. Цілком можливо, що природні особливості острову зіграли вирішальну роль при виборі саме його серед числа інших схожих островів невідомими майстрами-каменярями древності.