Скарабей
Скарабей — один із найзнаменитіших символів Стародавнього Єгипту.
Жук із родини Lamellicornus, скарабей обробляє безформну, м`яку масу гною, наполегливо й завзято перекочуючи її перед собою, доки вона не перетвориться на досконалу сферу. Відклавши яйця у гнійну кульку, скарабей котить її зі сходу на захід і, виривши нірку, ховає на 28 днів. На 29-й день жук викопує кульку, кидає її у воду, і з неї з`являються маленькі скарабеї. Вважалося, що маленький жук повторює шлях Сонця, яке воскресає, повертаючись із світу тіней. Він народжується й воскресає із гною, свого власного світу тіней і руйнування. Кульку скарабея, що містить у собі сім`я нового життя, порівнювали із Сонцем - вогняною сферою, яка несе зародок усього живого.
Із споконвічних часів скарабей був утіленням і символом Хепрі (або Хепера), одного з найдавніших єгипетських богів, пов`язаних із сокровенними таїнствами Сонця. Якщо бог Ра символізує денне Сонце, Атум — нічне, сокровенне, то Хепрі — божество з головою скарабея — уособлює ранкове Сонце, що сходить. Атум, Ра й Хепрі представляють собою три образи, три обличчя одного, вічного бога Сонця. Як і всі інші сонячні божества, Хепрі виконував функцію Деміурга, творця світу, людини й Всесвіту. Він завжди символізував невидиму силу творіння, яка дає поштовх для руху по небу не лише сонячному диску, але й усьому сущому.
Хепрі-скарабей як великий символ і могутній талісман супроводжував єгиптянина не тільки на всіх етапах його життя, але також і після смерті. Єгиптяни вважали, що навіть тіло померлого несе в собі зародок нового життя — безсмертну світляну душу, яка після смерті тіла, звільняючись, воскресає в іншому світі, продовжуючи свою подорож шляхами небесними. Скарабей завжди був символом імпульсу, який отримує душа для небесного польоту, для відродження у світі духовному, після того як у ній починає вмирати й розкладатися все матеріальне. Він уособлював сокровенну силу Серця, яку людина мала пробудити в собі, щоб відродитися, померти й воскреснути, здолавши будь-які перешкоди, що чекають на неї у житті й після смерті.
Не випадково в Єгипті в процесі муміфікації замість справжнього серця вставляли серце з кераміки, каменю чи іншого освяченого матеріалу з амулетом скарабея зверху чи фігурку скарабея, щоб у тілі померлого знаходився центральний символ нетлінної сутності, безсмертя та воскресіння. Для єгиптян Серце людини було осередком її свідомості, глибоких знань, мудрості й спогадів про Вічне. Серце відігравало найважливішу роль у знаменитій сцені психостазії - зважуванні душі після смерті. Так Скарабей Серця перетворювався після смерті на свідка душі померлого, всіх його вчинків, у суддю його власної совісті, від якого залежить його порятунок чи засудження.
Символ скарабея мав у Давньому Єгипті ще одне прочитання. Цей маленький жук став утіленням філософа на його шляху до мудрості. Подібно до того як скарабей невпинно й наполегливо перетворює безформну, в`язку масу гною на кульку, щоб закласти у неї сім`я життя, філософ, що йде шляхом мудрості, повинен трансформувати безформну й в`язку масу своїх недоліків і обмежень на ідеальну, досконалу, вогняну й прозору сферу, яка відображає світло Духа.
Скарабей, що має крила й тримає в лапках вогненну кулю, стає символом нового, молодого Сонця весни, що сходить, перемігши темряву й воскреснувши, щоб принести новий імпульс життя й відновлення. Його крила символізують два ока — нічне, яке бачить у темноті, пов`язане з Місяцем, і денне, яке дає життя всьому сущому, пов`язане із Сонцем. На його спині — знаменитий символ may, в центрі якого знаходиться точка, де зустрічаються Небо й Земля. Виконавши свою місію на землі, скарабей-Сонце випростує крила й відлітає до безкрайніх далей, повертаючись на небо, до витоків, що породили його.
Таким чином, у Єгипті скарабей нагадував людині про те, що в ньому є сокровенне Серце, що його душа може відродитися, воскреснути, стати подібною до Сонця, яке сходить, перемігши темряву, й несе життя, тепло, світло. Він є символом весни, вічної молодості душі, яка живе за межею простору й часу, життя й смерті.
* * *
Я знаю, что сегодня видел чудо,
Гудел и пел священный скарабей.
Душе был слышен ясный зов оттуда,
Где зреет гром средь облачных зыбей.
Вдруг мощный жук ладьею стал скользящей,
Мелькало белым тонкое весло.
Играли струны музыкою зрящей,
И сердце пробуждалось в ней светло.
А он, колдун, обеими руками
Нам рассыпал напевный дождь колец
И, весь горя, дрожащими перстами
Касаясь струн, касался всех сердец.
К.Д. Бальмонт