вул. Данила Щербаківського, 9А

Київ

  • Вінниця
  • Дніпро
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Київ
  • Львів
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Харків

Цінності та смисли


Автори: Антон Мусулін

Що дозволяє сформувати ціннісний «стрижень» в людині? З якими філософськими поняттями можна його ототожнити? Як його зберегти протягом життя?

Основна проблема тут полягає в тому, аби набути «стрижень»; потім, звичайно, його можна втратити, якщо падати й не мати сил піднятися (та я би сказав, якщо падати морально). Передо всім стрижень втрачається, якщо людина зраджує саму себе.

Стрижень — це хребет людської душі, те, що дозволяє нам бути вертикальними; це вісь, яка центрує, збирає воєдино все наше єство, все наше життя; це те, що надає душі форми. Якщо нема стрижня, душа не має форми, а не маючи форми, вона розсипається, пристосовучись до світу.

Мати стрижень означає мати й нести всередині себе вогняний принцип. Можна згадати, що вогню притаманні дві якості – він вертикальний і завжди дає світло та тепло, тому стрижень – це завжди вогняне начало в людині, де світло означає ясність, здатність орієнтуватися в просторі смислів-цінностей, здатність розрізняти, а отже, й здатність правильно вибирати, а тепло – це людське тепло. Вогняне начало всередині себе передбачає ці два складники – світло й тепло. Тому стрижень збирає, центрує й спрямовує наше життя, не дозволяє йому вийти за межі русла, яким душа рухається на зустріч з самою собою, з Богом, з вічністю. Якщо немає цього спрямувального начала, я би навіть сказав – смислу, то сьогодні ми прагнемо одного, завтра – іншого, ми залежні від моди, течій, віянь тощо.

Що надає міцності життю? Смисл. Смисл – це основна тема симфонії нашого життя, бідна чи багата, та завжди тема, яку ми граємо самовіддано, радісно. У смислі – ми є, поза ним – ми під владою часу та архонтів світу цього. Смисл – це духовний вимір життя, а отже, завжди вихід за межі суто особистих інтересів. Я би навіть дав таке визначення: духовність для себе не є духовністю. Духовність – це завжди духовність для інших, але вона є в нас, ми її відкриваємо всередині себе. Прагнення до духовності з егоїстичних спонукань ніколи не призводить до духовності.

Чому я хочу бути кращим, і навіщо мені потрібна духовність, навіщо потрібна свобода? Що я з нею робитиму? Адже свобода зобов’язує, це нелегка ноша, і тому не всі бажають свободи, часто віддаючи перевагу рабству омани чи якійсь іншій формі рабства.

Тобто стрижень людини – це смисл, це духовні цінності, це присутність Бога у серці людини, але не Бога тієї чи іншої релігії. Тут Бог означає Піднесене, Таємницю.

Людина така, які її цінності, інтереси, прагнення та мрії. Перефразуючи відоме прислів’я, можна сказати: скажи з якими цінностями, мріями та ідеалами ти дружиш, і я скажу, хто ти. Тільки у своєму ціннісному ставленні до світу, до людей, до природи, до культури, до таємниці людина розкриває свою суть.

Таким чином, є проблема ціннісного ставлення до життя. Що для мене цінне? Без чого я не можу жити? Часто нам може видаватися, що ми не можемо жити без любові. Особливо без любові, яку дарують нам інші. А я б сказав: добре, коли людина не може жити не люблячи; коли інший для мене не річ і не засіб, а вища цінність, те, без чого життя було б убогішим… Те, що в нас є черевики, – це добре, що є хліб і дах над головою, що є робота – теж добре. Та все це й багато іншого потрібно не стільки душі, скільки нашому тілу. І, на жаль, частіше за все ми добре знаємося тільки у питаннях, що стосуються тіла. Ми кажемо, що добре було би мати нові черевики, нову шубу, новий одяг, дачу, машину. Але душа теж потребує турботи. У неї є свої потреби, і якщо нехтувати ними, вона страждає, а часто й гине, виморена голодом, холодом, страхами, сумнівами та поневіряннями пустелею.

Можемо згадати одну притчу про цінності в житті людини. Вона розповідає про юнака, котрий щодня розмірковував про те, що робити в житті, з чого почати жити. Ця думка дуже хвилювала його. Й одного разу, прогулюючись берегом моря, він побачив старого, котрий запитав його: «Юначе, що вас турбує?» Юнак відповів: «У житті є багато речей, які важливі, та я не знаю, що важливіше». Старий відповів, що цей клопіт подолати дуже просто. Він узяв з землі глечик й почав складати в нього камені величиною з кулак. Він поклав туди п’ять каменів і спитав юнака, чи повний глечик. Той відповів: «Так, повний». Тоді старий додав у глечик менших камінців, які заповнили пустоти, й знов запитав юнака те ж саме. Юнак відповів, що тепер напевне повний. Тоді старий взяв жменю піску й наповнив глечик по вінця. Подібне ми робимо і в житті. Великі камені – це по-справжньому важливе для нас: ідеал, сім’я, мрії, прагнення, друзі. Можна додати ще кілька важливих речей: наука, наприклад. Маленькі камені – це теж важливі речі, але не настількі важливі. Наприклад, дім, квартира, машина, одяг. А пісок – це те, без чого можна обійтися, та воно присутнє в житті, це дрібниці. Якщо з глечика викинути й пісок, й маленьке каміння, він залишиться повним. Іншими словами, коли йдеться про життя, можемо сказати, що воно наповнене, якщо в ньому є те, що має вагу, значимість. Головний клопіт людей у тому, що свій глечик життя вони заповнюють піском і камінцями, нехтуючи насправді цінним.

До важливих ціннісних, що складають стрижень людини, я б ще додав дружбу, присутнісь таємниці, прийняття іншого як таємниці, світу як таємниці, прагнення до добра. Все це значуще в нашому житті. Наприклад, якщо говорити про дружбу, то потрібно відзначити, що дружба зажди більша, ніж просто приятелювання. Можемо процитувати Цицерона, який сказав: «Лише гідні люди здатні на дружбу». Двоє друзів – це майже двоє в одному. Друг – це завжди дзеркало. Хтось сказав, що найгірша форма самотності – це коли двоє живуть разом, але кожен самотній. Одна з хвороб нашого часу – це самотність, й вона збільшується пропорційно зростанню різних поверхових форм комунікації. І це негаразд. Тому я вважаю, що свій шлях до смислу й до щастя можна починати з дружби, з приручення, про необхідність якого говорив Лис Маленькому принцу.

Як зберегти стрижень? Вочевидь, потрібно докладати зусиль й шукати великі, важкі смислом, камені. Дружба не виникає нізвідки, дружба створюється спільними зусиллями, її вирощують, для неї борються, її поступово відкривають. Друг – це справжнє благо, яке ми часто недооцінюємо, бо нам здається, що дружба не потребує турботи, що вона виникає сама по собі.

Негаразд людини не в тому, що смислів, цінностей не існує, а в тому, що ми просто їх не бачимо або не усвідомлюємо їх значущості.

Варто відзначити, що пошук та вибір цінностей та пріоритетів – робота на все життя. Якщо про життя міркувати з перспективи смерті, то ми легко дамо раду з тим, що важливе, а що – ні. Одразу все стає дуже просто. Тому одна з духовних практик у багатьох західних і східних школах це розмірковування та пам’ятування про смерть.

Як ви думаєте, у чому смисл життя?

Питання про смисл життя – це досить важке питання, та передо всім ми маємо визнати, що людина – це та, хто наповнює життя смислом, і та, хто шукає смисл життя. Говорити про те, в чому полягає смисл життя та призначення людини, можна з різних позицій, і різні філософські школи відповідатимуть на це запитання по-різному. Вочевидь, що питання про смисл життя не вичерпується теоретичними міркуваннями і що кожен, усвідомлюючи це чи ні, відповідає на це запитання, але не словами, а своїм способом життя, за яким легко розгледіти систему цінностей, а з неї виростають наші думки, почуття, слова та вчинки.

Якщо говорити про смисл, який люди надають життю, можна звернутися до казки про Царівну-Жабку. Казка оповідає про те, що в одного царя було три сини. Коли вони виросли (тобто достигли для смислу та осмислення життя, для вибору способу життя), батько сказав їм, що час женитися. Кожен син взяв лук і вистрілив, і стріла першого впала біля будинка купця, другого – біля будинка боярина, третього – в болото біля жабки. Далі казка оповідає, як розгорталася доля кожного з синів. Якщо ми пам’ятаємо, майже нічого не сказано про життя перших двох синів після їх одруження, крім як про замагання наречених. І казка твердить, що в цьому змаганні ані купчиха, ані бояриня не здатні творити дива, чарів, на відміну від жабки, Василіси Прекрасної, яка поклала в рукави кістки та вино, а з’явилося озеро з лебедями й т.д. Казка цікавиться життям Івана Царевича і його проникненням у певний чарівний простір, куди відлетіла Василіса Прекрасна й Премудра.

Нам може видатися, що ця казка наївна, та вона оповідає про три основні смисли, якими ми наділяємо наше життя. Купець – це людина, яка вважає, що прожити життя – це мати, набувати, й у цьому для нього смисл: мати заводи, дачу, машину, багато грошей, мати всього багато. Смисл і щастя для нього полягають в тому, аби мати. Другий син вважає, що мати – це добре, проте краще мати славу, почесті, й смисл для нього – у тому, щоби добитися слави та почестей. А третій син – це шукач, філософ-початківець, у котрого стріла поцілила «туди, не знаю, куди», у болото; і наречена його на мить відкривається, а потім знову ховається. Ми відкриваємо потаємний смисл життя, але потім він знову вислизає; смисл постійно вимагає, аби його шукали. І якщо ми розумітимемо, що смисл – це завжди рух углиб і сходження до піднесеного, тоді у нас завжди будуть ці чарівні пригоди, про які мовиться у казці про Царівну-Жабку: ми переможемо своїх чахликів невмирущих, надбаємо друзів і т. ін., тобто будемо збагачуватися внутрішньо. У перших двох варіантах відбувається збагачення в сфері зовнішнього, і тут доля може забрати все, що ми мали, наприклад, почесті. Але те, що ми завоювали і що несемо в своїй душі, – цього у нас ніхто не може забрати. Це не значить, що купець або боярин нездатні любити. Так, вони люблять, мають сім’ю, та для них основний смисл позначений матеріальними благами.

Я вважаю, що смислом наповнюємо життя ми; кожен обирає смисл, і це залежить від широти поглядів, від того, як ми розуміємо життя. Про це оповідає інша красива притча. Трьох людей, які працювали на зведенні храму спитали: «Що ви робите?» (Всі вони везли цеглу.) Перший відповів, що він возить цеглу, другий відповів, що заробляє гроші для сім’ї, а третій відповів, що він зводить храм. Тобто одні й ті самі справи в житті набувають різного значення залежно від того, яким смислом ми їх наділяємо. Я думаю, що ці осмислення важливі, потрібно пам’ятати, що життя нам дане, щоби збагачуватися внутрішньо, радувати інших, долати труднощі. Якщо ми це розуміємо, тоді нам буде легше.

Іншими словами, я вважаю, що для глибшого смислу необхідна гадка або переконання, що наша душа безсмертна. Це важлива ідея, точка відліку, оскільки змушує нас по-іншому дивитися на життя, вимагає більшої турботи про душу.

Друга думка, яку треба пам’ятати, – наше життя скінченне. Що би ми не робили, ми підемо з цього життя через сто чи двісті років. Тому на життя треба дивитися з перспективи смерті. Тобто пам’ятати про те, що, коли ми будемо звідси йти, ми заберемо тільки те, що несемо в своєму серці, а решту залишимо. Коли ми говоримо про смисли, я думаю все це важливо.

Людина повинна не питати, у чому смисл її життя, а усвідомити, що це питання звернене до неї самої. Тобто життя питає нас, яким смислом ми його наділяємо, які цілі ставимо перед собою. Й ми самі, наше життя, його якість, те, до чого ми пориваємось, – це й є відповіді на питання про смисл.

Смисли життя можна знайти, але смисли не можна дати. Неможливо нікому дати смисл його життя. Можна вказати на шляхи, що ведуть до смислу, та життя кожного дуже різноманітне, і власне сама людина обирає смисли чи відсутність смислів.

Смисл необхідно постійно шукати. Доки не закінчилося наше життя, ми не відкрили повноти всього смислу. Відкриття смислу – це одночасно творчість й самотворчість, це творення й сходження, це покращення себе.

Поняття «смислу» передбачає життя «з мисленням», тобто життя, в якому присутнє мислення, певний вибір осмислення; це життя, прожите не бездумно, не даремно. Смисл – це завжди мета, те, заради чого ми живемо. У смисл нашого життя входять наші друзі, наша сім’я, можливо, наша робота. І чудово, якщо до всього цього ми додаємо ще трошки містичності, трошки турботи про себе, свою душу, трошки здатності ставати кращим і багато-багато людяності. Я думаю, що це прекрасно.

Знайти смисл – означає подружитися з життям. Якщо жити у згоді з ним, воно стає нашим союзником, навчає нас, ми йдемо з ним в ногу. Ми обираємо своє життя, те, яким воно буде. Обирати смисл – означає обирати своє призначення й обирати дорогу. Якщо ми не обираємо дорогу, тоді за нас це зробить необхідність або доля.

Таким чином, якщо казати про смисл, важлива якість життя, й це її потрібно покращувати на всіх рівнях: на психологічному, ментальному й фізичному.

Аби покращити якість життя, потрібно навчитися відрізняти минущі емоції та поверхові хвилювання від глибоких почуттів, намагатися культивувати глибину. Коли є глибина, легко долати маленькі розбіжності. Я часто кажу про те, що є тисячі маленьких причин, щоби люди не були разом, і лише одна,  щоб разом будувати життя, й це – любов. Тому любов вища над усе, вища сварок і маленьких непорозумінь. Тому треба вивищуати свої почуття, обирати почуття, не допускати, щоб нами оволодівали ті чи інші емоції або щоб ми перебували тільки лише в емоційній сфері. Потрібно усвідомити свій досвід на ментальному плані. З нами щось відбувається, й з цього можна робити якісь висновки, чомусь навчитися, щоби не наступати весь час на одні й ті ж граблі. І також, вочевидь, потрібно розвивати чесноти. Їх мало, бо Бог перевіряє нас не в великих речах, а маленьких, повсякденних.

Якщо говорити про духовний шлях, не треба впадати ані в фанатизм, ані в нетерпимість, потрібно прямувати до зрілості. Треба розуміти, що духовність не можна купити, духовність – це те, що збирається «по зернятку» протягом всього життя. Духовність неможлива без моральності, без чесноти, й її нам не може дати жодна «духовна» практика, ані йога, ані вегетаріанство. Часто навіть буває, що ці практики посилюють егоїзм, і люди, які думали про духовність, стають менш духовними, тому що надто зайняті собою. Тому в усьому має бути розважність, і не можна плутати методи і цілі; методи – це не цілі, це інструмент, а він завжди має виконувати свою роль.

Чи є життя після життя?

Якщо говорити про життя після життя, я вважаю, що воно є. А якщо його нема, думка про те, що воно є, мені подобається. І не тому, що це надія на світле майбутнє по смерті, а тому, що це дозволяє мені по-іншому дивитися на життя. Якщо спитати про те, яке життя по смерті й від чого воно залежить, я би сказав, що воно залежить від якості нашого життя в цьому світі; ми за життя створюємо те, що з нами буде після смерті. В цьому розумінні посмертні існування схожі на сновидіння, гарні чи негарні. На початку негарні (треба трохи очистити душу), а потім гарні. Подібно до того, як наші сновидіння залежать від того, як ми прожили день і про що думали, так і потойбічне життя залежить від якості нашого життя тут і зараз. У цьому аспекті можемо сказати, що інших світів стільки ж, скільки й людей: кожен будує свій світ – інший світ і тут, за життя. Трошки про цей інший простір нам розповідають наші сновидіння, трошки – досвід життя тут і трошки – тексти, такі як Єгипетська книга мертвих і Тибетська книга мертвих.

Про це можна довго говорити, та варто звернути увагу на один важливий момент: за життя наше «я» максимально звернене назовні; коли ми засинаємо, воно трохи звертається всередину; коли ми помираємо, зовнішнє зникає, і людині не залишається нічого іншого, крім як вдивитися вглиб самої себе, зустрітися з самою собою й відділити золото життя від піску існування. По смерті ми зустрічаємося з найгіршим та найкращим у собі, й про це треба пам’ятати. У Володимирському соборі в Києві при виході є зображення Страшного суду й чорного ангела, а в Кирилівській церкві – страждань в пеклі. Ці сцени нагадують нам, що ми виходимо зі священного простору – де ми забули про мирське, профанне, зустрічалися з самими собою, розмовляли з Богом – і знову вертаємось у звичайний, грішний простір; і треба пам’ятати про те, що нас судитимуть. Один філософ сказав, що страшний суд твориться щоденно. І це правда. Та ми це ігноруємо, і замість того щоб зважувати свої вчинки, оцінювати самих себе, ми цю роботу залишаємо ангелу смерті…

Як знайти своє призначення?

Передо всім, треба дати філософське визначення призначення. Людина завжди шукає смисл, який, крім неї самої, ніхто не зможе йому дати. І якщо говорити про призначення, я би сказав, що призначення стола – бути столом, чашким – бути чашкою, а людини – бути людиною. Тобто основне призначення людини – це, перш за все, бути людиною. І якщо ми, говорячи про призначення, маємо на увазі професії, то Бога це не цікавить, це не справжнє призначення. Його цікавить, наскільки ми «олюднюємося» й діємо гуманно всередині тієї чи іншої професії. Все, що ми робимо в цьому житті, включно з професією, має дати нам можливість «олюднитися», дізнатися, хто ми є і на що здатні. Нам доводиться вибрати професію, оскільки ми повинні чимось заробляти на хліб і в чомусь проявитися, через щось себе відкривати, але професія – це не призначення.

Питати про призначення – означає питати про смисл. Питати «в чому смисл життя?» означає запитати себе не «чому», а «для чого» я живу. І треба відкрити для себе ці смисли, і хай це буде, наприклад, тільки сім’я.

ХАЛ сказав: «Твої зусилля мають бути підпорядковані смислу життя, і цей смисл проходить через твоє серце, розкриваючись зсередини  назовні, як пелюстки лотосу…» Смисл відкривається у нашому серці. «…Відкрити своє призначення – це частина нашої відповідальності, та пам’ятай, ти не можеш шукати його все життя. Потрібно бути практичним і вміти вирішувати, це теж означає відповідальність». Ми не можемо шукати призначення та смисл все життя, ми не можемо бути у вічному блуканні, ми маємо їх відкривати, як уже казали вище.

Яку роль грають в нашому житті цілі? Як їх досягати? І чи можна обійтися без них?

Присутність у житті цілей є одним з факторів, що роблять людину людиною. Те, що у нас є цілі, говорить про те, що ми здатні проектуватися в майбутнє й у нас є очікування та надії. Наприклад, у моєї собаки не має життєвої мети, і вона не проектує себе в майбутнє, вона не ставить собі мети бути гарною, щоб завтра їй дали кісточку, у неї є тільки емоції.

Ціль – це місце призначення, і вона  передбачає рух, прагнення здійснитися та здійснити задумане. Та людина завжди має ставити «людські» цілі, які сприяють олюдненню і себе і світу. Ми не можемо знати, хто ми, якщо не знаємо, на що здатні, що можемо сотворити й яких цілей здатні досягти.

Як досягти поставленої мети? Я думаю, потрібна воля, спрямованисть, завзяття та постійність. Хотіти й знати, насмілитися й могти. Хотіти означає виявити волю; знати означає розуміти, яким чином, знати засоби досягнення мети; могти означає бути здатним здійснити; й насмілитися означає почати рух.

З чого починається завтра? З сьогодні. Людина відкрита майбутньому. Завдяки цій відкритості майбутньому можливе самобудівництво і будівництво як таке. Ми можемо існувати в світі, та все ж таки, як каже Чайка Джонатан Лівінгстон, ми прийшли у цей світ не для того, щоб їсти, а для того, аби опанувати мистецтво польоту. Опанування мистецтва польоту – важка робота, і ми повинні це розуміти. А для цього ми маємо цінності. Завтра завжди відчинене, але є «різні» завтра. Приміром, «завтра» з погляду внутрішнього росту або «завтра» з погляду певних цілей та відповідальностей. Припустимо, я можу сказати: «Завтра я стану багатим». Чи: «Дай Боже, за рік я одружусь». Це не ті плани і не ті мрії. Завтра починається зі змін в нас самих. Можна ставити певні цілі, чекати чого-небудь. Але завтра починається з сьогоднішнього кроку. Адже якщо, наприклад, я хочу стати лікарем чи гарним програмістом, я спочатку стаю студентом. І завтра починається сьогодні: з навчання, зі складання іспитів. Аби стати лікарем, потрібно після диплому пройти інтернатуру. Тому потрібно навчитися ставити, у певному розумінні, внутрішні та зовнішні цілі. Але часто зовнішніх цілей досягати легше. Внутрішньо робитися кращим, зміцнювати волю завжди важче, та зміни починаються з нас самих. І завжди є, приміром, зовнішні обов’язки, відповідні нашому віку та становищу: якщо мені 20 років, то моє завтра дуже відкрите, а якщо мені 70 років, завтра у мене не таке, хоча це не означає, що воно не перспективне. Воно просто трошки коротше, і воно потребує осмислення. Завтра тоді теж відкрите, але воно вже більше відкрите до смерті, до осмислення.

Як знайти золоту середину?

Золота середина – це не половина чогось. Це гармонійне поєднання різних факторів. Можна сказати, що золота середина – це збіг належного та можливого. Це серединний шлях. Якщо від цього йти в крайнощі, вимагаючи від себе більше, ніж можливо, – ми зламаємося, якщо не вимагати навіть можливого – загрузнемо в лінощах та рутині. Питання не в тому, щоби ми займалися чимось 24 години на добу, а в тому, щоб знайти свою міру стосовно справ, щоби братися завжди за належне та можливе – не більше й не менше. Потім, з набуттям досвіду, це співвідношення можна збільшувати…

Золота пропорція з погляду математики передбачає, що менше відноситься до більшого, як більше – до цілого. І це співвідношення надає краси всьому. Це умова гармонії. Золота пропорція є в нашому обличчі, вона є в нашому тілі, в рості рослин. Вона є всюди, де є краса. Золотий перетин — умова цілісності, тому що в ньому нема частин, а є співвідношення. Умовно частини є, але ці частини становлять єдине ціле.

Іншими словами, заняття філософією має поєднуватися з роботою, стосунками з батьками, різними турботами. Адже ми не можемо розділити життя на дві половини – філософську і нефілософську. Має бути поєднання. Та навіть якщо ми знайшли цю золоту середину, важливо пам’ятати про те, що сьогодні вона така, але далі зі зростанням потрібно шукати нову точку. Протягом усього життя ми ростемо, і золота пропорція з’являється в нашому тілі на четвертому році нашого життя. Ми ростемо, та вона зберігається.

Таким чином, золота середина – це цілісність життя, це гармонійне поєднання належного й можливого в різних аспектах життя. Точка рівноваги не змінюється, проте змінюється рівень наших можливостей. Ми набуваємо все більше стабільнотсі, все більше вертикальності, більше впевненості. Співвідношення належного й можливого в одному віці одне, а в іншому віці – інше. Коли ми студенти – співвідношення одне, а коли ми дорослішаємо і беремо на себе відповідальність – воно змінюється. Життя не статичне, все в ньому міняється й рухається.