Веселка
Веселка символізує перетворення, небесну славу, трон бога Неба, зустріч Неба із Землею, міст або границю між світами. У багатьох культурах вона була знаком нескінченного милосердя Бога і його любові до людей.
З веселкою асоціюється небесна змія, оскільки вона теж може бути мостом між двома світами. У традиційній символіці веселка представлялася величезним змієм, що випиває моря, ріки, озера; його дугоподібний хвіст сяє чудовими кольорами. Напівкругла форма веселки наводила людей на думку про кільце, що охоплює землю. Крім того, в європейських народних віруваннях веселка часто зв'язана зі звісткою про майбутнє багатство або знаходження скарбу там, де веселка торкається землі.
У Китаї веселка — небесний дракон, союз Неба і Землі, знак об'єднання інь і ян.
У Древній Індії веселка — це лук Індри, бога-громовержця; крім того, в індуїзмі й у буддизмі «райдужне тіло» — це вищий йогічний стан, досяжне в царстві сансари.
В ісламі веселка складається з чотирьох кольорів — червоного, жовтого, зеленого й синього, які відповідають чотирьом стихіям.
У деяких африканських міфах з веселкою ототожнюють небесну змію, що служить стражем скарбів або ж охоплює кільцем Землю.
Американські індіанці ототожнюють веселку зі сходами, якими можна піднятися в інший світ. У інків веселка пов'язувалася зі священним Сонцем, і правителі інків носили її зображення на своїх гербах і емблемах.
У індіанців чибча-муїсків веселка вважалася добрим божеством. У специфічних гірських умовах Кордильєр спостерігається дивне природне явище: на тлі туманного серпанка іноді виникає веселка, ніби обрамляючи багаторазово збільшене відображення самого спостерігача. Головне святилище, присвячене богині Веселки, чибча спорудили поруч із гірським водоспадом Текендама, де яскрава дуга висвітлюється завжди, як тільки на водяні бризи потрапляють промені сонця.
У скандинавській міфології «Біврест» («дорога, що трясеться», «тремтячий шлях») — веселка-міст, що з'єднує небо й землю. Його охороняє страж богів Хеймдаль. Перед кінцем світу і загибеллю богів міст руйнується.
У Древній Греції богинею веселки була цнотлива Іріда, вісниця богів; вона зображувалася з крилами і кадуцеєм. Її одіяння складають переливчасті кольорами веселки краплі роси.
У християнстві веселка символізувала прощення, пакт між Богом і людиною, знак того, що з цього моменту більше не буде всесвітнього потопу. Всесвітній суддя наприкінці світу часто зображується як фігура, що сидить на веселці. У християнській символіці Середньовіччя три головних кольори веселки тлумачаться як образи всесвітнього потопу (синій), світового пожежі (червоний) і нової землі (зелений), а сім кольорів — як образи семи таїнств і семи дарунків Святого Духа.
У слов'янських міфах і легендах веселку вважали чарівним небесним мостом, перекинутим з неба на землю, шляхом, яким ангели сходять з небес набирати воду з рік. Цю воду вони наливають у хмари й звідти вона падає живлющим дощем. У деяких місцевостях вірять, що веселка — це блискуче коромисло, яким небесна цариця Громівниця (древня богиня весни й родючості) черпає з моря-океану воду й зрошує нею поля. Це коромисло зберігається на небі, й уночі його можна бачити у сузір'ї Великої Ведмедиці.
Веселка — вражаюче небесне явище, її поява разом з першими весняними дощами є знаменням відродження природи, приходу літа, благодатного союзу землі та неба, а розкішні кольори, якими сяє веселка, в уявленні пращурів були дорогоцінним убором, у який одягається небесне божество.
* * *
Высокий образ
Как солнце — Гелиос Эллады —
Летит, Вселенной свет неся,
И мечет огненные взгляды,
Да покорится все и вся,
И, видя всю в слезах Ириду,
К ней направляет сноп лучей,
Чтобы с небесных глаз обиду, —
Но слезы льются горячей,
И бог мрачней, и едва ли
Ему не горше в этот час, —
Лучом любви, гонцом к печали,
Целует, пьет он капли с глаз,
И, покоряясь мощи взора,
Она глядит на небосклон,
И капли уж не капли скоро,
Но в каждой — образ, в каждой — он,
И вот, в венке цветистой арки,
Светлеет горней девы лик.
Он к ней летит, могучий, яркий,
Увы! он деву не настиг.
Йоганн Вольфґанґ фон Ґете
С радугой
Манит меня игра
на арфе в недвижных тучах,
музыка золота и серебра
над вечным сияньем жгучим.
В скрещенье этих лучей двойных
я бы думы свои озвучил:
высокую облачность дней моих
с радугой на небесной круче;
тебя, негаснущий окоем,—
виденье ночей летучих,
твое отраженье в сердце моем,
мое устремленье к тучам.
Хуан Рамон Хименес (перевод с испанского Н. Горской)