Весна: відродження світла
Автори: Антон Мусулін
Календарні звичаї та свята з'явилися в далекі часи. До наших днів вони дійшли лише як елементи сучасних релігій, але смисл і зміст їх залишилися незмінними. Звичаї всіх культур та цивілізацій відображали зв'язок людини з космосом, із процесом створення світу і втілення Божественного в просторі-часі. Беручи участь в обрядах, людина прилучалася до джерел, до початків і причин всього сущого. Таким чином, щоразу заново створювався світ й оновлювався час, і завдяки цьому ставало можливим поєднання і збіг космічного, земного і людського ритмів.
Річний цикл
Рік – це модель космічного часу, мікроцикл, що повторює схему великих космічних циклів. Рік – це кільце, яке з'єднує вічне та тлінне. Хід мирського часу, його одноманітність та монотонність порушуються періодами святкового релігійного часу, який дозволяє людині відновити спогади про духовні джерела світу і свої власні.
В давнину не існувало розриву між міфологією та історією: як знамениті історичні персонажі, так і суспільство в цілому намагалися наслідувати приклад своїх міфічних героїв та богів, завдяки чому самі ставали прикладом моральних і громадянських чеснот для наступних поколінь.
Сучасна людина забула, як можна вийти за межі звичайного історичного часу. Вона сприймає рік як деяку подобу лінійки, яка дозволяє планувати щось на майбутнє і дізнаватися, наскільки далеко відстоїть від сьогоднішнього дня момент заснування Риму, дата смерті Джордано Бруно, початок Першої світової війни. Ми втратили здатність відчувати несубстанціональне, міфічне, священне, – те, що дає можливість усвідомити життя з погляду метафізичних цінностей.
Рік є моделлю циклічного руху життя і символічно, і практично. Впродовж року природа народжується, розвивається і вмирає, щоб знову воскреснути. Те ж саме відбувається і з колективним життям суспільства, особливо у сфері землеробства. Впродовж року антропос і фізис – людина і природа – повторюють шлях Світла, Сонця у часі. На Небі відбувається битва Світла та Темряви, і ці битви відображаються на землі як пори року.
Людина традиційних суспільств жила в постійному контакті з природою й не відокремлювала себе від неї. Природа була для неї доброю матір'ю, матір'ю, яка народжувала та годувала; Сонце було батьком, що давав тепло та вогонь. Завдяки священному шлюбу цих двох начал життя не припиняється. Коли Небо і Земля віддаляються однин від одного, життя покидає форми, йде в глибину, а з їх новими поцілунками воно знову повертається: на початку весни першими пролісками, а наприкінці літа – гронами спілого винограду.
Священне і мирське
Небо і земля символізують два аспекти нашого життя: священне і мирське. Мирське містить у собі все повсякденне, одноманітне, дні та роки, сповнені турбот про земне. Не має ані «розривів», ані таїнств, воно тече лінійно та веде від народження до смерті. Воно не дає можливості вийти за рамки людського досвіду, приєднатися до метафізичного, позачасового; до реальності, яка вічно залишається юною. Мирська реальність подібна до лісу або лабіринту, в якому легко заблукати, де відсутні орієнтири та дороги, які ведуть до визначеної цілі.
Але, крім буднів, в нашому житті є також і свята, які переривають звичайну течію історії, які дозволяють вийти за її межі й пережити міфічний, неісторичний час. Свято й церемонії, які його супроводжують, повертають той час, коли Бог або боги створювали світ, коли вони народжувались, страждали й помирали на цій землі і своїм життям підтверджували можливість спасіння.
Під час свят священна історія втілюється тут і зараз – звичайно, не через застілля, а завдяки певному піднесеному стану душі. У ці священні дні ми співчуваємо тому, що зазнали боги (сонячні герої) впродовж свого земного існування. Радіючи та страждаючи разом з ними, ми стаємо подібними до них, на деякий час дозволяємо сонячному герою втілитися в нашій душі, відкриваємося Небу, стаємо здатними сприймати велике, священне, таємне. Під час свят ми згадуємо про ту довгу дорогу, яку потрібно пройти нашій душі, щоб отримати право на безсмертне життя. Піднімаючись навшпиньки, ми заглядаємо у своє майбутнє.
Все справжнє відбулося в доісторичні часи завдяки діям божественних сил. Все реально існуюче задумане й створене Богом (Логосом); з погляду метафізики реальним є лише те, що подібне до божественного, споконвічного, позачасового. Ось чому такі важливі свята в житті людей. Вони повторюють важливі події священної історії.
Повторення космогонії
Про те, як почав своє існування світ, нам розповідають міфи. Так, у християнській традиції найважливіші події життя Ісуса Христа відносяться до священної історії та історичних часів, тому що, з точки зору віруючого, світ почав існувати після здійснень, про які розповідають Євангелія. До цього світ не існував.
Відзначаючи Різдво, Великдень, народження та смерть Іоанна Предтечі, християнин прилучається до початку часу, повертається до джерел. З іншого боку, ці свята збігаються з початком пір року. Таким чином, у вертикальній площині свята зв'язують людину з Абсолютом, а в горизонтальній – з природою та її циклами. Виконуючи обряди, людина бере участь у процесі розвитку й відтворення порядку на землі і на Небі. Свята роблять для неї близькими страждання та подвиги Матері-Землі, яку греки називали Деметрою, та сонячних героїв, які проходили у своїх мандрах крізь дванадцять областей неба. Христос, Діоніс, Осіріс, Кецалькоатль, Гільгамеш – всі вони та багато інших живуть у душах людей, створюючи там, «усередині», свою подорож, метою якої є повернення додому, воскресіння з мертвих, знаходження свого місця на небі. У кожної людини є своя зірка, й кожен мріє про неї. Подібно до Маленького Принца Екзюпері, ми знаємо, що ми лише мандрівники на цій землі; в нас живуть спогади про Небо.
Найважливіші події священного часу відповідають весінньому і осінньому рівноденням та літньому і зимовому сонцестоянням. Зимове сонцестояння у римлян відзначалося як день народження Митри, Непереможного Сонця. В Єгипті цей день був днем народження Гора, а у стародавніх слов'ян — Сварога.
Перший день літа знаменує народження Іоанна Предтечі, старого Сонця, світла, яке з кожним наступним днем стає все слабкішим, щоб на початку осені залишити цей світ. Восени відзначається день померлих, а з весною традиційно пов'язується ідея поновлення і духовного воскресіння.
І в західній, і в східній традиціях зимове і літнє сонцестояння вважалося часом, коли відчиняються двері між двома світами. На Сході спадна частина року (літо-осінь) називається Питрияна – Дорога Предків, а висхідна (зима-весна) – Деваяна, Дорога Богів.
Дорозі Предків відповідає символіка води, тому що мова йде про процес занурення у фізичну форму. Наше мирське життя подібне до води, яка стікає старим руслом, не опираючись земному притяганню, пристосовується до навколишнього світу. Хрещення водою очищає лише форму, але зсередини нічого не змінюється.
Дорога Богів пов'язана з ідеєю сходження, власних зусиль, спалювання всього тлінного; це внутрішня трансмутація, завдяки якій душа стає подібною до вогня — несубстанційною, але здібною давати світло й тепло всьому, що її оточує.
Весна
Весна, як ми говорили, представляє собою народження року, момент, коли вогонь перемагає холод, а Світло – Тьму. Символічно перший день весни – це точка, яка поєднує небо, землю і підземний світ. Це момент воскресіння світла, а значить, і міфічного сонячного героя, який у цей день після довгих випробувань і сходження в Аїд здобуває право на вічне небесне життя.
У багатьох народів початком року вважалася весна. Так, у Римі січень став першим місяцем лише з часів Юлія Цезаря – до того першим був березень. Це підтверджують назви деяких місяців нашого календаря; так, «грудень» (декабрь) походить від кореня дека («десять») – в древні часи він був десятим у році.
Весінні обряди та звичаї тісно пов'язані з початком землеробських робіт, з магією родючості. Бажання пробудити життєві сили природи, дати їм на цілий рік можливість проявитися відбито в обряді ходіння по свіжій траві, що отримало назву «ходіння по весні».
Весна – це час закінчення боротьби живлячого і мертвого початків у природі, перш за все, в рослинному світі. Вічнозелений Осіріс, Персефона-колос, Василиса Прекрасна врешті-решт перемагають смерть та знаходять свободу. Після перебування в рабстві, в підземному світі вони виходять на світло дня, а з ними і все життя, яке до тих пір було зачинене в холодному кам'яному палаці бога смерті і нерухомості.
Повернення в Хаос
Щоб стало можливим народження чогось нового, необхідна смерть всього старого, що віджило свій вік. В кінці року світ стає «дряхлим, старезним, зношеним». У якутів слова «світ» і «рік» мають одне й теж значення, вони говорять: «Світ пройшов». Впродовж року світ народжується й помирає, кінець року означає й кінець світу, який із першим днем весни повинен почати жити заново.
Смерть року і «зношування» світу супроводжуються святами, які символізують повернення до споконвічного стану, до часів, коли все існувало лише як можливість і все було можливим.
В Римі «кінцем часу» є дні, які дійшли до наших днів як Масляна чи карнавал. Карнавал – це час жартів, весілля, бенкетів, маскарадів; час хаосу, де немає ані правил, ані порядку. Карнавал – це період земної комедії, яка передує космічній драмі і відродженню.
Впродовж карнавалу мирське набирає сили, панує у всій своїй повноті, доходить до кульмінації. Можна припустити, що пісні, танці, жарти, бенкети й гуляння в масках первісно мали ритуальний характер і що їх роль складалася з того, щоб прискоривши, зжити все те, що не мало можливості проявитися впродовж впорядкованої частини року.
У багатьох країнах карнавал був одночасно і часом осудження всіх гріхів суспільства. В останні дні Масляної відбувався суд над Карнавалом – великою лялькою, набитою соломою, із головою з тикви або глиняного горщика, яку «прокурор» звинувачував у всіх можливих гріхах, що скоїли конкретні люди або жителі цієї місцевості в минулому році. І «прокурор», і «адвокат» за допомогою сатири та іронії засуджували все те, що приводило до зношування часу і порушення порядку.
Особливу роль у штучному публічному оголошені гріхів грали ряджені, походи яких були широко розповсюдженими ще в минулому столітті. Ряджених охоче приймали, вважалось, що вони приносять добробут. Їм дарували подарунки, трохи грошей, але частіше вино та їстівне.
Під час карнавалу все змінювалося. Чоловіки перевдягалися жінками, юні – старими, які представляли предків і минулий рік; люди виряджалися тваринами і, навіть, нечистою силою – чортами та домовими. Завдяки маскам учасники карнавалу ставали невпізнанними, й це давало кожному можливість на кілька днів вийти за рамки соціальних пристойностей, правил поведінки, дотримання яких дозволяє людині займати певне місце в суспільстві.
Очищення
Безпосередньо за карнавалом йшов період очищення, повернення до священного. Це шлях внутрішньої самотності і самозречення, завдяки яким стає можливим відтворення світу. В більшості космогоній Бог створив світ, приносячи себе в жертву. Початку року, а значить, і початку світу передує Хаос, Ніч часу і пробудження Творця, який цей Хаос трансформує в Космос. Так, на Сході перший день року – це день створення світу Брахмою, а також день повернення епічного героя Рами у свою столицю після чотирнадцяти років вигнання. У іудейській традиції поверненню на батьківщину передує сорок років мандрівок, а в християнстві поновленню завіту між Богом та людством – сорок днів перебування Спасителя в пустелі і його смерть.
Подорожі, пустеля, самота, сходження у підземний світ і страждання сонячного героя – все це відповідає періоду очищення. Щоб піднятися на новий виток спіралі на шляху сходження до Неба, потрібно звільнитися від усього старого, матеріального та мирського. В послідовності Карнавал-очищення можна впізнати протиставлення минущого і вічного, матерії і духу. Відповідні їм церемонії та звичаї дозволяють зіставити ці два аспекти існування людини у світі. Беручи участь у карнавалі, людина стає цілком мирською, блазнем і комедіантом, щоб потім обновитися духовно за допомогою обрядів самоочищення. Для того щоб очиститися, потрібно спочатку пройти через бруд. Неможливо пізнати добро, не знаючи, що таке зло.
Якщо березень означав початок року, відродження життя, то останній місяць року, лютий, був кінцем часу. У римлян це був час спокути гріхів. Назва цього місяця походить від dies febriatus – «день очищення». Впродовж лютого відбувалося очищення і поновлення не тільки на індивідуальному, але й на колективному рівні. Очисний характер мали Луперкалії й Амбуралії, які пізніше були замінені святом Очищення Марії і святом свіч – Стрітенням.
Луперкалії відзначалися у середині лютого на Палатинському пагорбі, у вовчій печері, що символізує лоно землі. Земля породжує життя, і життя перебуває в ній доти, доки не стане досить сильним, щоб вийти на світло дня й почати своє існування. У вовчій печері в міфічні часи були виховані Ромул і Рем, засновники Вічного міста, сини бога Марса і Реї Сильвії. Символом Марса, бога рослинності і правителя березня, якому він і дав назву, є вовк. Пригадаймо також, що в Стародавній Греції Аполлона, який відкриває шляхи життя і світла, називали сонячним вовком. Церемонії й обряди, які супроводжували це свято, відігравали очисну роль на рівні держави в цілому. Пройшовши крізь Луперкалії, Рим народжувався заново і знову ставав юним і сильним, як у ті часи, коли під заступництвом богів на землі з'явилися його обриси.
Очищення, що передує початку весни, повинно було бути повним. Для того, щоб очистити і душу, і будинок, і місто, і поля, проводилося спільне спалювання сміття, ритуальне умивання, освячення полів та будинків, «омолоджування» квітами, поновлення хліба і води в будинку, а також церемонії, покликані допомогти землі «завагітніти» й дати багатий врожай. Довести процес до логічного кінця – тому що завжди залишається те, що криється навіть від самого уважного погляду, – мусив звичай, що існував у багатьох народів – спалювання всіх виявлених та невиявлених гріхів, хвороб і нещасть, перенесених жерцем на солом'яну ляльку, яка уособлює минулий рік. У Стародавньому Римі це була Ганна Перенна, потім вона перетворилася чи на Карнавал, чи на Масницю, чи на Морену.
Масляна, персоніфіковане свято проводів зими і зустрічі весни, – це персонаж, що втілює і смерть, і родючість, і рік, що пішов, і рік, що настає. Подібно до Януса, він символізує точку переходу, прірву та міст над прірвою, пройти яким можуть лише чисті, що відродилися, тому що в новому світі все повинне відповідати першим, безгрішним часам. Масляну представляло солом'яне опудало, вдягнене в ганчір'я, зі сковородою в руках як знаменням нового Сонця й нового хліба. Після гулянь, головним персонажем яких була Масляна, опудало ховали, топили або спалювали, розкидаючи золу по полях (вважалося, що вона доброчинна для майбутнього врожаю).
Після свята вбитої зими закликали весну. Народ співав веснянки – гімни Ладі, матері Сонця, – водив хороводи, звертаючись до зірок та Луни. Благодать не приходить сама на землю. Життя необхідно закликати. І як Лада – нове Сонце – спускається на землю в образі зозулі, щоб проголосити настання весни, нове народження, так і люди повинні піти назустріч сонячній дитині. Саме з такою метою по вулицях селища водили цапа з «піснями», які присвячували Ладі й Лелю. В Росії цей обряд називався «пролетье». Звичаї та пісні, як правило, супроводжували запаленням священних вогнів, хороводами навколо них, стрибками через багаття. Вогнями нагрівалась земля, вони допомагали Сонцю втілити його завдання. Той самий зміст – заклинання великого Орача-Сонця, того, хто перетворив першу багнюку на плодючий ґрунт, – мали обрядова оранка та сіяння проса.
Едет весна, едет
На золотом коне
В зеленом сиянии.
На сохе седучи,
Сыру землю оручи,
Правое рукой сеючи...
Вітаючи Сонце руками, що здіймаються до неба, стародавня людина молила про повернення життя як зовнішнього, так і внутрішнього.
Час очищення – це час відновлення світу та злагоди. В багатьох християнських країнах шоста неділя поста називається «Вербна неділя» або «День олив». Освячення гілок вічного дерева символізує, з одного боку, відродження природи, а з іншого – відродження дружби та миру. Ці гілки дбайливо зберігають – вважається, що вони володіють властивістю охороняти і захищати від усього дурного.
Вербна неділя пов'язана з рослинним світом. У багатьох країнах в цей день люди дарують один одному квіти; існує ритуал вмивання водою, що настояна на квітках і травах, яка символізує живу воду, що омолоджує та очищує. Необхідно, щоб душа, подібно до природи, розквітла і відкрилась промінням духовного Сонця.
Багато звичаїв, що існують сьогодні, мають язичеське походження і відносяться до культур та традицій, які зникли. Ритуальне вмивання і оббризкування пучками трави або гілками, змоченими у свіжій воді або росі, є, напевно, настільки ж древніми, як і саме людство.
Великий піст – час не тільки очищення, але й поминання предків. У Японії перший день весни називають серединним днем, другим берегом річки, що розділяє світ живих і світ померлих.
Кінець часу знаменує і відкриття дверей між світами, що дає можливість душам покійних піднятися у світ живих. У дні поста померлим приносили в дар сухі зерна, рослинне масло, вино і мед, а головним частуванням була каша із всіх злакових, зварених разом.
Цей період «часу без часу» дає також можливість вгадати майбутнє. Зв'язок зі світом іншим виявлявся не лише в поминальних обрядах, але часто включав в себе і гадання про майбутнє і виконання певних вимог, які давали можливість створити його. Кульмінація ритуального очищення приходиться на дні Страсного тижня. Як правило, його характеризують суворий піст, часто ритуальне хльостання гілками, відновлення хлібної закваски, якою потім користувалися весь рік, припинення всіх польових робіт і велике прибирання.
Відродження
Впродовж останнього місяця року суспільство очищується від усіх гріхів, що накопичилися за рік, воно воскресає, стає здатним відновити свій зв'язок із силами природи, що творять.
Обряди та символи цього періоду говорять про початок, про становлення світу, про створення, яке потребує божественного втручання, бо лише боги можуть створювати щось справжнє. Саме цьому із початком весни пов'язані ідеї священного шлюбу, воскресіння померлого героя (божества), сходження божества на землю й інші теофанії та іерофанії.
У Вавилоні в перший день весни відзначали свято заручення Мардука, заступника міста, з богинею родючості. У цей же день із храму в місто поверталась Іштар на кораблі-колісниці, від назви якого, як припускають, пішло слово «карнавал».
У Греції у квітні, в розпал весни, відзначалося народження Афродіти і Артеміди. У слов'ян богинею весни була Лада – слов'янська Венера, символ кохання, гармонії, краси і злагоди. Подібно до Кібелі і Латони, її називали Матір'ю і зображували з немовлям на руках.
Перші дні весни пов'язані не тільки з народженням, а також і з зачаттям. У березні відзначається свято Благовіщення. В цьому ж місяці були зачаті сонячні герої-спасителі (наприклад, Митра, Гор), народжені в дні зимового сонцестояння. Подібно до Сонця, яке впродовж року здійснює свої дванадцять подвигів, всі вони після смерті й сходження в підземний світ перемагають Тьму і воскресають весною. Християнська Пасха відзначається в першу неділю повної луни після весняного рівнодення. Саме тоді Ісус стає Христом, «опівнічним Сонцем»; його душа, символом якої є Місяць, своїми стражданнями очищується так, що стає бездоганним провідником духу – Сонця.
Не поглиблюючись у деталі солярних культів і ініціатичного символізму, можна сказати, що всі вони говорять про здатність духу піднятися над матеріальними аспектами існування. Душа здатна вийти з печери і споглядати чисте світло Єдиного не тільки по милості Божій, а в першу чергу завдяки своїм особистим зусиллям.
Важливим символом відродження є яйце. Традиція розмальовувати яйця й досі широко поширена у всіх християнських країнах. Кельти, греки, єгиптяни, фінікійці, тибетці, китайці і багато інших народів вважали, що світ пішов із космічного яйця. Воно є символом споконвічної реальності, первісного порядку, а також циклічного поновлення, воскресіння. В деяких гробницях археологи знаходили статуї Діоніса з яйцем у руці – символом і обітницею повернення у життя. У Греції й донині пасхальний тиждень називається тижнем поновлення.
***
Все, що відбувається у світі форм, у світі видимому, горизонтальному, якимось таємничим чином здійснюється і у внутрішньому, нематеріальному світі людини. У всіх древніх традиціях, у всіх народів є міф про сонячного героя, про божество, яке сходить на землю, у темряву, де помирає і воскресає. Сонячний річний цикл нагадує нам про існування внутрішнього світла, внутрішнього сонця, вогню, якому потрібно набагато більше часу, щоб вийти із темряви зовні, стати видимим, відчутним, благотворним.
Усередині кожного з нас є своє небо і ясна сонячна дорога, шлях внутрішньої трансформації. У кожному з нас спить філософ, який очікує свою весну, що робить перші кроки до Неба і Бога, перші кроки назустріч усьому прекрасному і доброму. У кожному з нас спить божественна дитина, яка любить мудрість чистою і щирою любов'ю; дитина, здатна дивуватися невичерпним чудесам життя і ставити питання, які дорослі вже не ставлять. В кожному з нас спить герой, здатний переборювати перепони, падати й підводитися, вмирати й воскресати, герой, що кинув виклик смерті. В кожному з нас спить містик, який інтуїтивно відчуває присутність таємниці у всьому, що його оточує: і в мерехтінні зірок, і в розкатах грому, і у візерунках каміння, і в шелесті листя. Цей містик упізнає Бога і в усмішках, і у стражданнях людей, тому що саме Божественне посміхається і плаче усередині нас...
Джерело зображень: Kat Jayne: Pexels, freestocks.org: Pexels, Tom Swinnen: Pexels, Margarita Kochneva Darwis Alwan с сайта Pixabay