Спогади та ремінісценції
Автори: Делія Стейнберг Гусман
Тема, яку хотілося б розглянути, містить у собі два аспекти, які не суперечать один одному. Чи то йдеться про спогади, чи то про ремінісценції, в обох випадках маємо на увазі одну й ту саму складову людської свідомості – пам'ять. Таким чином, ми розглянемо два види пам'яті, як це видно із заголовку статті. Нас не влаштовує бесіда просто про пам'ять, ми повинні уточнити, що існує форма, можливо, більш конкретна, більш поширена, більш повсякденна – «спогад» – і інша – більш тонка, котру важко визначити – «ремінісценція». Обидві форми є пам'яттю, і, врешті решт, для одних – це дивовижна здатність і істинне благословення, для інших – прокляття, від якого вони воліють втекти якомога швидше, для третіх – дещо цікаве, а для філософів, – мабуть, найбільш привабливе, що є в людині. Пам'ять охоплює всі без виключення сфери, ми зустрічаємося з нею в нашому емоційному світі, в нашому ментальному світі, у висотах нашого духовного світу.
Взагалі, пояснюючи поняття «пам'ять», ми виходимо з аспекту людської свідомості, котра має чотири функції: сприймати, утримувати, в потрібний момент викликати образ і згадувати. З цих чотирьох функцій найбільш важливою для нас є остання – спогад, котрий переносить звідкись здаля, з минулого ідею, подію, досвід, почуття; в цілому, дещо пережите нами, знову поміщає у теперішньому, дає можливість упізнати його, як наше власне, тобто, як дещо, що з нами відбулося. Однак, незважаючи на інтерес, який викликає проблема спогаду, ми не повинні забувати про величезну важливість інших трьох підготовчих функцій. Особливо це стосується функцій сприйняття та утримання, які діють практично без участі свідомості, але свідчать про здатність розрізняти, котру людина повинна поступово розвивати у собі. Треба запитати себе: а що ми, власне кажучи, сприймаємо і утримуємо в пам'яті: все, що відбувається, чи те, що ми заздалегідь вирішили засвоїти, оскільки хочемо цього, оскільки це нам підходить або тому, що це принесе нам користь.
Спогад, – це здатність, що дає нам змогу перенести в теперішню свідомість дещо з минулого, те, що раптом ожило, стало зрозумілим і виразним. Спогад ніби дає нам можливість заново пережити минуле, але без необхідності відтворювати обставини, оскільки він є психологічною функцією, котра дозволяє нам переробити сценарій. Задамо собі питання: хто зібрав цей досвід і переніс його у теперішнє? Або, іншими словами, яка частина нас самих має можливість збирати минулий досвід, зберігати його, і у потрібний момент знову актуалізовувати? Цікаво, які відповіді можна знайти на ці запитання. Розглянемо деякі з них.
Для традиційної філософії, котра не виключає психології, людина, хоча і являє собою функціональну єдність, не є лише тілом. У загальних рисах, людина складається з матеріальної особистості, маски, «шкірки», якщо хочете, – того, що робить можливою нашу появу в світі – це тіло, більша частина емоцій і раціональний розум. Але, окрім цього, людина має ще й духовну частину, в котрій матерія вже не є важливою, де складові елементи надзвичайно тонкі, де містяться думки, повністю позбавлені егоїзму, чистий розум, у якому розмірковування, як казав Кант, – це інтуїція, здатна відчути речі зі швидкістю світла, і величезна воля, яка дозволяє нам бути, а не просто існувати. Отже, в традиційній філософії розглядається два аспекти людини: це персона, матеріальне, та інший, вищий елемент – індивід, неподільний, єдиний, духовний, той, що існує вічно.
Наше фізичне тіло має пам'ять, адже воно багато чого запам'ятовує, в психології цей вид пам'яті називається навиками. Те, як вона добре навчається, як добре фіксує, як розвивається, викликає захоплення.
Таким чином, наша найбільш щільна частина вже володіє певною формою пам'яті. Зазвичай кажуть про психологічну пам'ять, яку ми і пояснюємо, в іншому аспекті: як про здатність запам'ятовувати емоції, почуття, розмірковування, ідеї і в цілому все, що має відношення до нашого вищого психологічного світу. Тут ми переходимо від пам'яті-навиків до пам'яті психологічної, більш тонкої, і, як це не парадоксально, виявляємо, що пам`ять, чим вона «нижча» і «важча», тим вона міцніша та надійніша. Іноді ми можемо пригадати наші емоції, але вони здатні поглинути нас. Іноді ми здатні залучити у потрібний момент ідеї, але іншим разом це буває дуже важко зробити.
Ми не володіємо силою та надійністю навику, і пам'ять стає ще слабкішою, і більше того, коли ми входимо до області духу, до області індивідууму, цієї неподільної істоти, то там наші спогади стають все більш розпливчастими. У нас є досвід, але ми не можемо його конкретизувати. Цей тип пам'яті Платон та інші філософи до і після нього, називали «ремінісценцією». Це не спогад, в ньому немає ані сили, ані ваги звичок, ані виразності почуттів, емоцій чи думок, котрі ми можемо реалізувати. «Ремінісценція» подібна до хмаринки, яка, тим легше вислизає, чим більше ми намагаємося вхопити її.
Пам'ять тіла, пам'ять духа
Таким чином, ми визначили пам'ять як свідоме використання у потрібний момент всього досвіду, котрим володіє персона, або маска, а ремінісценцією назвемо актуалізацію того досвіду, котрим володіє наше найвище Я. Фокус, увага та виразність спогаду містяться у фізичному, психологічному та ментальному тілі. Те, що є нечітким, знаходиться в духовному. Виразне – це спогад; те, що ледве можна вирізнити – це ремінісценція.
Але це не єдина відмінність, яка існує між спогадом і ремінісценцією. Важливий фактор – це час, тому що матерія і дух не рівні у часі, вони не починають жити з одного й того самого моменту, і не закінчують в одну й ту саму мить. Тому виникає запитання: починаючи з якого часу ми збираємо свій досвід? Але ми не зможемо відповісти на нього, якщо не візьмемо, хоча б частково, до уваги, доктрину перевтілення.
Не торкаючись теорії перевтілення як такої, зі своїми «за» і «проти», а розуміючи лише, що існує те, що не припиняється й інкарнується: дух, який існує завжди і тіла, котрі зношуються. Він убирається в них, як в одяг, згідно зі своїми потребами. Дух постійний, для нього не існує часу, а лише вічність. Цей дух іноді знаходиться на Землі, в тілі, а іншим разом його немає на Землі, і в нього немає тіла, воно йому не потрібне; він зношує одне тіло і бере інше. Важливе не вбрання, а той, хто його одягає. Дещо подібне має місце і на фізичному плані: важливий не одяг, котрий ми вдягаємо, а те, що знаходиться всередині цього одягу. Важливим є внутрішнє, суттєве.
Якщо тіло – останній одяг, котрий використовує дух, то це тіло з психікою і розумом, що супроводить його, має надзвичайно свіжу пам'ять, оскільки має відношення до останнього втілення, тобто до цього теперішнього життя. Весь досвід, яким володіємо, отримано нами зараз, за останні прожиті роки. Хоча йдеться про досвід новий та свіжий, не можна забувати про те, що пам'ять тіла несе з собою всю силу інстинктів роду, еволюційний стан людства в цілому, власну еволюцію кожної людини. Кожен отримує свій власний досвід у відповідності до свого стану, засвоює та запам'ятовує його. В цілому, особистість є молодою навіть якщо їй шістдесят чи вісімдесят років, адже у порівнянні з вічністю – це дрібниця.
Дух також запам'ятовує. Він вічний та незмінний і постійно збирає досвід і тут, і в іншому світі. Але є одна складність: оскільки ми не володіємо достатньо пробудженою свідомістю, то розуміємо цей зібраний досвід раціонально. Наша свідомість збирає все, що ми переживаємо як персона, але не збирає чітко того, що ми переживаємо як дух. Ми добре запам'ятовуємо те, що привернуло нашу увагу, а привертає її те, що нас цікавить. Ми досить прості. Нашу увагу привертає холод, тепло, біль, голод, втома, роздратування, робота або гроші. Її коло надзвичайно обмежене або, принаймні, дуже специфічне: особистість та її матеріальні потреби. Тут все зрозуміле, тут ворушаться спогади і тут знаходяться межі нашої пам'яті. І виникає питання: якщо людина – істота дійсно вічна, якщо дух супроводить її через всі часи і втілювався багато разів, то чому людині так важко звернутися до пам'яті минулого?
Важко природно, тому що є два види пам'яті – спогади і ремінісценція. Спогади пов'язані з тим, що ми переживаємо в даний час, і вони охоплюють те, що нас цікавить і привертає нашу увагу. Ремінісценція – це пам'ять душі. Але якщо душа спить, вона мало що помічає, і ще менше запам'ятовує.
Платон вказав на те, що в душі є сила, імпульс, ностальгія, туга за тим, що ми відчуваємо, але чому не можемо дати визначення. Кожному з нас доводилося, йдучи якимись дорогами, відчути, що ми вже тут бували раніше. Або в бесіді з другом раптом помітити, що нібито те ж саме вже було сказано раніше. Або, споглядаючи море, виявити несподівано, що вже бачили цей пейзаж колись, невідомо коли. Це не має пояснення, тому що ми не знаємо, як це відбувається.
Ремінісценція
Існують інші, більш сильні ремінісценції. Всі ми інколи думаємо про смерть і миримося з нею, хоча ці думки нам не до вподоби. В глибині душі, якби ми могли уникнути смерті, відігнати її від себе, перекреслити її, то зробили б це, оскільки існує ремінісценція вічності, яка не дає нам прийняти ідею смерті рішуче та повністю.
Існує те, що постійно кричить нам «Так, смерть є, але я не помру». Це – наша безсмертна частинка, та, котра володіє ремінісценцією і знає про те, що буде жити. Отже, наше життя продовжується, життя, розіпнуте між конкретними спогадами, котрі не турбують нас так сильно і ремінісценціями, котрі приголомшують нас зрідка, ніби змушуючи усвідомити дещо більше.
Великий філософ минулого століття Олена Петрівна Блаватська вважала, що спогад та ремінісценція докорінно відрізняються. Пам'ять-спогад, у кращому випадку, передбачає наявність прекрасно функціонуючого головного мозку, і, якщо це так, то ми маємо або можемо мати добру практичну пам'ять і спогади, що її супроводять. Але ремінісценції – це дещо більше, набагато тонше, це інтуїтивне сприйняття, котре не має нічого спільного з фізичним мозком. У ньому навіть немає центрів, які могли б реєструвати ремінісценцію.
ОПБ каже про те, що ці інтуїтивні сприйняття приходять не з нашого фізичного досвіду, а з досвіду духовного, котрий завжди з нами. Ці ремінісценції набувають різних форм, проявляючись іноді як видіння, іншим разом – як незвичайна інтуїція, що надихає митців. У стані натхнення художнику все зрозуміло, він бачить надзвичайно виразно, так, ніби це слова, звуки, кольори або форми. Він це бачить, відчуває, має перед собою, хоча не може цього пояснити. І все це повинне десь знаходитись, воно не може прийти нізвідки. Це – найбагатший досвід, котрий на протязі довгих століть збирала та зберігала душа, а в потрібний момент, ніби через вікно у вище, повертає нам, і осяває нас.
Як дослідник, ОПБ відновила найдавніші східні тексти, переклала їх для західного читача, включила до своєї праці «Голос Безмовності». В цих рядках ми зустрічаємо Пораду для людини, яка хоче рости, яка хоче вчитися, яка хоче рухатися по шляху. Це – дивовижна Порада, що має відношення до пам'яті: «Не дивись назад, зітри спогади про минулий досвід». Не потрібно стирати досвід, а лише спогади, обставини. Спогади – це ніби ціпок, котрий слугував нам на деякому відрізку шляху, але потім він вже не потрібен.
Ми послуговуємося нашим досвідом і це підтверджений факт. Тому особистість, маска, матерія, в котрій ми живемо у світі, накопичує спогади і страждає через них. Не маючи змоги відділити себе від спогадів, повертаючись кожного разу до них, страждає знову і знову. На відміну від персони, дух, вище Я, не зберігає спогадів, а пам'ятає лише досвід. Спогади живляться конкретним досвідом, у той час, як ремінісценція – квінтесенцією досвіду.
Великий філософ середньовіччя Раймонд Луллій зазвичай називав три людських здатності, три найвищих якості, як три дівчини, – пам'ять, розум і воля. Перша запам'ятовує те, що друга думає, і чого третя хоче. Друга думає про те, що перша згадує, третя ж хоче того, про що думає друга і згадує перша. Це означає, що всі вони перебувають у повній злагоді: пам'ять, як ментальна здатність, розум, як найвища інтуїція, що руйнує усі перешкоди, і воля, як корінь існування.
Ці три елементи в людині діють узгоджено, пам'ять сама по собі нічому не слугує. І, доповнюючи Раймонда Луллія, ми можемо сказати, що за межами пам'яті розум і воля або інтуїція і воля сприяють ремінісценції. Вони допомагають згадати, повернути ті елементи, які зберігаються у потаємних куточках нашого Я і котрі, хоча й приховані, не перестають від цього бути нашими.
Інший великий філософ Відродження Джордано Бруно висував ідею революції, яка полягає у появі нової людини. Вона володітиме більш сильною пам'яттю, що є ремінісценцією вищих ідей, головних архетипів, і уявою, котра об'єднує світ матеріальних елементів і світ елементів духовних. Уява відображає вище і передає його нижчим планам, пам'ять згадує вище і передає це вниз. Це і було революцією Бруно.
Вдосконалювати пам'ять і уяву
Нас розділяє декілька століть, а тому особливо цікаво приєднатися до цієї революції. Починаючи розширювати свою пам'ять, або, іншими словами, своє вміння жити, ми не проходимо по життю, як вітер, а накопичуємо досвід і не боїмося його асимілювати, вбираючи все, що нас цікавить. І це ми називаємо вмінням жити, пам'ятати, не повторювати постійно одні й ті самі помилки, відкинути прислів'я про те, що «людина – це єдина тварина, яка перечіплюється не два рази, а тисячу разів через один і той самий камінь». Ми повинні, спіткнувшись один раз, не повторювати цього більше ніколи, якщо в нас є пам'ять. Це і буде розширенням нашої пам'яті тут і тепер.
Ми також повинні розширювати і нашу уяву, оскільки вона, – це той інструмент, який дозволяє нам творити. Якщо ми трохи раніше сказали «вміти жити», то зараз ми повинні сказати «вміти творити». Уява не означає загубити себе у провулках фантазії, котра нас захоплює і допомагає заховатися від життя, а не зустрітися з ним.Уява – це дзеркало, це здатність вловлювати вищі образи і це сила зробити так, щоб ці високі образи стали реальністю у нашому світі. Праця з образами перетворює всіх нас на митців, а сутність буття митця полягає у тому, що формувати себе самого.
За допомогою уяви ми вловлюємо найбільш високі ідеї, за допомогою уяви, ґрунтуючись на елементах чистих та благородних, ми можемо виховувати чистих та благородних людей, тому що ми маємо ідею, образ, архетип, і відтворюємо його із самих себе, як справжні митці. Це не тільки розширення пам'яті і уяви, але і надання більшого значення нашим ремінісценціям, сприйняття їх як мовчазного сигналу із світу, котрий існує сьогодні, із світу, котрий є і буде завжди, і частиною якого ми є.
В цих ремінісценціях присутня дійсно та наша частина, яка не сприймає смерть, яка є вічною. Те, що зазвичай може здатися нам нецікавим, абсурдним, таким, що не викликає ніяких почуттів, зненацька набуває кольору, стає яскравим, викликає інтерес, тепер ми вже знаємо, чому і навіщо ми робимо цю справу. В цілому наша революція буде полягти в тому, щоб навчитися жити завдяки пам'яті, навчитися творити завдяки уяві для того, щоб змогти Бути.
Також потрібно згадати те давнє вчення, котре Схід зробив своїм, коли люди намагалися пояснити, що таке пам'ять. Вони пояснювали, що пам'ять – це атрибут вірності самому собі. Людина, яка вірна сама собі, яка згадує, пізнає та формує себе, має пам'ять. Ця людина, можливо, не може сказати точно, хто вона, але скаже дещо, що має для нас велику цінність і допоможе нам зробити перший крок, впевнений крок по Шляху Еволюції, і сказати, принаймні : «Я Є!»
Джерело зображень: Engin Akyurt: Pexels, Dominika Roseclay: Pexels